Юліан посміявся, згодом запитав:
— Мирося пише?
— Бавиться. Все, що виходить з-під її пера, хибує на грубу заземленість.
— У тюрмі, — сказав Юліан, — я прочитав кілька цікавих рукописів. Є, Мартусю, прекрасні за змістом і за формою, актуальні і водночас з неперехідною проблематикою книги. Люди, що їх написали, не мають будь-якого бажання публікувати свої речі. Офіційне "духовне" життя настільки поглупіло, що вже ні в кого нема стремління зажити похвали. Є підпільна художня література, пісні, музика, живопис, домашні театри. Причому все це до такої міри скероване в завтра, таке значуще, що бракує критеріїв, щоб його оцінити. Словом, реальний світ лише гнітить, томить і переслідує, у глибокому підпіллі вже цілком визрів новий світ, коли б іще невеличкий революційний вулкан...
— Ой, чогось у політиці затяжна статичність.
— Без масового терору нинішні верхи не зуміють втриматися при владі, а розпочнеться терор — щось буде. Всі ці глибинні рухи — не рефлексії, їх не загальмують.
Глава ІП
Був молодесенький ранок. Я попрощався з Миколою Павлюком, зайшов до кав'ярні і замовив картоплю із смаженою ковбасою. За сусіднім столиком бенкетувала якась компанія. Кілька порожніх пляшок, а офіціантка щойно несла закуску. Подумалося, що вже, видно, півсвіту починає день з похмілля. Недарма більшість сучасних романів відкриваються ресторанними тостами. Я подумав, що це, мабуть, правдиві твори і їх варто колекціонувати. Компанія галасливо потрошила афішки, вибираючи страви.
— Індичина!
— Румунські чорби!
— ІІарапе? Мені увижаються підсмажені, крихкі налисники з шоколадним кремом і смаженим горошком, вистояним у ромі.
— Ні, варені яйця в майонезі.
— А підсмажені до золотистого кольору курчата з цибулькою, перчиком і галушками? Чи рум'яна печеня зі свинини? Та ще тушкована капуста, що хвилююче пахне кмином! Картопля, порізана кружальцями, посилана зеленою петрушкою... Ех!..
— Ворони не хочеш? Я з'їв би припеченої печінки із зеленим горошком.
— Пане Івахін!..
Я нагадав собі, Мартусю, що якось ти оповідала про цього типа. Між ними була дама. Коси вкладені справжнісінькою копичкою, малинова сукня, туфельки з позолоченими пряжками. Дуже вродлива жінка, і, коли ми стрілися з нею поглядами, я проказав самими губами: "Ви прекрасна". Дама опустила очі, усміхнулася, і усмішка закам'яніла, здавалося, дама бачить її і милується чи, може, відчуває її теплий промінь на рожевій щічці.
Найпаскудніше діло, Мартусю, шукати втрачену з арештом позицію. Пам'ятаєш, коли мене звільнили минулого разу і я чекав тебе під редакцією, я не тямив, що вільний. Привидівся сон, сниться вулиця, і люди, і гуркіт, і небо... Я вкусив шматок ковбаси — ніякого смаку. Замовив чарку коньяку. Теж не йде. Кортить до людей, просто кидався б кожному на груди, обнімав, сміявся б і плакав. Слухаю — про що вони гомонять за сусіднім столиком.
— О, ви вже тут! — хтось із них припізнився.
— З самого початку.
— А де у вас сьогодні початок?
— Про це краще знає пані Вероніка.
— Пані Вероніка?..
Офіціантка — надзвичайно мила дівчина, крихітне, незахищене створіння. Хочеться ущипнути, а коли виступлять сльози на очах — приголубити, приспати на руках... Не сердься, будь ласка.
— Pourquoi la regardes tu?20
— A що?
— Нічого. Закуси.
— Випий виноградного соку.
— Ти мене ображаєш, серце. Тобі ж відомо: я жорстокий.
Слова "серце", "жорстокий", "пий", "закуси" трохи мене вговтують.
— Скіфи? Вигнали з Європи кіммерійців, погналися за ними в Азію, дійшли, здається, до Мідійських земель.
— Так, і побили мідійців, запанували над усією Азією. ...Поступово пригадую, хто я... Паскудство, Мартусю.
Звичайно, ті, хто тебе бачить чи розмовляє з тобою, навіть не допускають, що в твоїй душі казна-що твориться.
Компанія гамірно веселиться. Дама, піднімаючи до вуст чарку, підморгнула мені, мовляв: "За ваше здоров'ячко". Я випив свою порцію, та, за намовою дами, до мене наблизився, як потім з'ясувалося, один з ваших редакційних "г" — Георг Івахін, поставив переді мною повен келех.
— Ви знайомі s Веронікою? Ні?
— Ми вчилися в одній школі, — відказав я. (О, як мені бракувало форми!)
— Вероніка була першою ученицею, феноменальна пам'ять... А мене заледве переводили із класу в клас. Тепер, одначе, я цим пишаюся. Присядьте, будь ласка.
Івахін лише переступив з ноги на ногу.
— Шкільна муштра не наклала на мене пута, — сказав я. — Я остаточно переконався, що наші вчителі були невігласами, і добре, що жодного не брав за взірець. Я вперто не хотів вчитися розуму, як вони казали. Вже тоді мені здавалося, що це означає — догоджати і вислужуватися. Згодом я до цього додав ще один пункт: бути лояльним до того, що не повинно мати місця в житті, а є результатом погано побудованих стосунків між людьми... Вероніка була відмінницею,— сказав я, киваючи дамі.
— Пане Івахін, ви не Івахов, не комісар поліції, чого ви повисли над чоловіком, сідайте пити.
Мене вразила гостроверха лисина цього Івахіна і закопилена верхня губа, що немовби повідомляла: "Ми з моїм господарем про щось скандальне довідалися". Але й це мене цілком влаштовувало. Коли Івахін пішов, мені знову все здалося сном. Проте цей сон був приємніший за тюремні мріяння, що зогрівали не більше, ніж сонце в росі. Я став думати про тебе. Чогось про те, чого ти, розмовляючи, ніколи не дивишся на співбесідника, навіть на мене, мовби ти — той світ, у котрий ніхто не повинен зазирнути.
*— Прошу, про вас це забувають.— Івахін поставив пе-реді мною чарку. — А пошесть самовдосконалення,— спитав він, — теж вас обминула?
Я дивився на нього, не второпаючи, чого він хоче.
— Ви казали, що не шкодуєте...
— Що не був пильним учнем? Абсолютно. І самовдосконаленням не займався.
Івахін опустився на стілець. Якусь мить ми мовчки вивчали один одного. У нього квадратне чоло, тупі, пересичені очі, м'ясистий ніс і важке підборіддя. Ще — пародія на вуси: ріденьке, руде, покручене і пригноблене, мов з-під пахви, волоссячко, пристебнуте невидимою ниткою до закопиленої губи.