— Ні. Вигодую і роздам.
— Дивися — милостивець!
— Спитайте сусідів. У мене й сад, і пасіка. Хіба не приємно подарувати великій родині мішок яблук чи глечик меду?
— Вареники смачні. Сам ліпив?
— Я все вмію робити, Миросю, — відповів Найда серйозно. — Не бігаю ні до кравця, ні до шевця, ні до столяра. — Він підняв убрус зі швейної машинки, висунув з-під лави скриньку з інструментом.
— А чого ж ти пиячиш, бісовий виродку? — накинулась Мирослава.
— Зажди, Миросю. Ви прийшли в гості? Ось я почастую вас вином. — Найда вніс бочівку, подав кварти. — Мед будете їсти? — На сголі з'явилась макітра. — Ви пийте вино, а я цю покладу, — показав він на пляшку.
Мирослава пригубила кварту, глипнула на Марту і спитала:
— Чуєш, Захаре? Ця дама тільки те й думає, як добратися додому.
— Одвезу. В мене коник, коляска...
— Ти справді чудотворець. Нехай тобі ведеться.
— Не хочу,— пробурмотів Найда.
— Чого не вистачає?
Він вихилив одну за одною дві чарки.
— Не дивіться так, будь ласка. Я не напиваюся до чортиків. І ви звідайте вина. Може, варення дати? Вибачте, я нічого не купую і пригощаю домашнім. Сливового? Вишневого? Є чудові, залиті цукром, яблука-паперівки. Свіженькі, наче з дерева.
— їй-бо, багач. Неси. І злагоди по торбині на прощання.
Найда заставив весь стіл, ще налив дівчатам вина, і, хоч переконував їх, що не вдаряє йому хміль до голови, очі стали соловіти. Видно, вдень переборщив.
— Ну! — вигукнув розчулено. — Довіку буду вам вдячний. Гадав, що мирося пожартувала. Ти знаєш, дівко, — посварився він пальцем, — без тебе в редакції порожньо. Мартуся... — він секунду помовчав, — теж без тебе не своя... Сиджу, чекаю, стигнуть вареники, чарка за чаркою... Гарні мої дівчата, та в мене виноград є!
Миску з гранатовими гронами він поклав на стільця між Миросею і Мартою, сам же вмостився на пеньку-відземку. В таких же пеньках з чудернацькими лапами обрізаного коріння на підвіконнях росли кактуси, схожий на кістлявого діда коренище підпирав лиштву одвірка. Вічні витребенції одиноких... "Ці ситі закамарки, — подумала Марта з невблаганністю, з якою завжди ставилася до Найди, — і репутація безвідповідального алкоголіка можуть придатися .
— Голубів тримаєш? — спитала Мирослава.
— Є кілька пар.
— А кроликів/ Найда посміхнувся.
— А де ангорський котик?
— Це спадкова риса, — сказав Найда, виливаючи до чарки рештки самогону. — Жаль, що ви прийшли пізно. Все, що тут є, збирали докупки чотири мої брати. Батько нам лишив тільки корову, хату і город. Корову мріяв купити весь свій вік. Нарешті привели з торговиці трохи більшу за козу, з одним ріжком, латчасту, беззубу скотинку. Мама надоїла півглечика молока, зварила затірки — то було велике свято. Батько влаштував коровині пухке ложе, нарубав на тиждень січки, наповнив жолоб сіном, а тоді ще виніс окраєць хліба. Та на цьому не стало. До присмерків вертівся на обійсті, зазираючи до стайні, де вдоволено зітхала, може, вперше досхочу нагодована і напоєна задарма коровина-коза. Діти повдягалися спати. Мама загасила світло і вийшла кликати батька. Ніде не видно, стайня зачинена. Мама — туди. Корова лежить по-сапуючи, і незмірно щасливий батько примостився в куточку на соломі. Мама присіла біля нього. Щось вони гомоніли, гомоніли, і так їм ніч минула... Брати (я наймолодший) один за одним щось прибудовували, перешивали, докуповували, та одного за одним зводила в могилу якась недуга. Та що сумне згадувати! Заспівайте, як на те, щось журливе, зворушливе, як умієте.
— Сусіди?
— Тут живуть як хто може, як кому подобається.
— Ти лишив освітлене подвір'я.
— Коли в нас гості, всюди мусить бути ясно.
Вони стиха, не змовляючись, заспівали "Летіла зозуля". Марта серйозна, повна тужливої мрії і дожидання, загледілась на кудлате плетиво мирта на підвіконні. А Мирослава — втілення жаги та неспокою, пустуючи, в'янула обличчям од знемоги, то немовби прокидалася, розбуджена краплиною вранішньої роси, і мружилася, й когось пригортала, і в очах відблискувало сонце, яке щойно зійшло, і з уст вихоплювався зойк: "Я така щаслива!.." І розбризкувалась снопами іскор, розчинялася у вогні, лиш усмішка лишалася і тремтіла, як лебідь на срібних брижах.
Найда понурив голову. Може, думав про невдале життя, про братів, що не звідали добра. Тепер це був не найа-вантюрншшй галицький репортер, не п яний нелюд, що роботою і горілкою гамує злобу. Це був тихий, побитий мозолями селянин серед поля на межі, під високим ясним небом і невмовкними жайворонами. Селянин, біля якого, форкаючи і мотаючи головами, стояли запряжені до плуга коні, а за плечима, заховавши обличчя в долоні, схилилася над ним його жінка, що прийшла сказати: "Лишай роботу. Вмерла дитина. Ходи, треба ховати, спека..."
Полилося ще гіркіше.
Ой війна, війна, світова війна, Не жди, мати, сина, бо його нема. Твій син молоденький на траві лежить, Його кров червона на сонці кипить.
Як заграла чарівная скрипка, По всім світі розлилась луна: Впав, дівчино, твій милий, як скіпка, Його більше на світі нема...
Найда звівся, сутулячи плечі, став навпроти незачине-них дверей, ніби чекав з привітом ще якихось гостей. Марта чула, що всі чотири Захарові брати впали від галлерівсь-ких куль під Винниками. Якби про це довідалися, Захар був би без роботи. Либонь, дуже важко з такою пам'яттю строчити репортажі на вимогу Гектора Свида. "Що ви за люди, що всіх вас рано чи пізно доводиться жаліти! — щось скрикнуло в Мартиному серці. — Ой люди..."
Мирослава розійшлася, вона деколи перебирала міру, як Бог, зсилаючи лихо.
Кумоньку-кумс, добра горілка, Погостювала б до понеділка...
Марта не підтримала Мирославу, і та вмовкла, підступила до Найди.
— Що, Захарочку? Не смутися, парубче. Ліпше знайди собі пару, заведи діток...
— Запрягай, — перебила її Марта. — Запрягай, Найдо.