— У мене безсоння.
— Але, може, ще засвітає земля, пані Марто? Марта не озвалась. Що вона могла сказати? Що вона
навчилася бачити світ у невигойних ранах? Що вона напевно знає: руйнуючи — анічогісінько не збудувати. Що гімназія зґвалтувала їй розум примарою благоденства у новій, справедливій Польщі Пілсудського та компанії? Таки жадаючи добра, вона мимоволі вслухається в базікання, і помимо її волі з нею повторюється акт зґвалтування, хоч, можливо, це вже не "передбачається" ззовні? Засвітає земля!.. Людина — суспільне звірятко, що годує себе ілюзіями...
Марті стало нестерпно важко. Юліан переконаний, що тримає кілька десятків однодумців у напрузі свого сумління. А їй бракує слова розради для цієї нещасної. Зрештою, і Юліанові несолодко. Скаржився, що зберуться (а зійтися можна хіба в ресторані чи кав'ярні), вип'ють про око. Далі хильнуть, щоб зійшло одкровення, тоді починається: "Іван, Петро, я, ти, він, вона, воно..." Один одного підозріває, добалакаються до того, що всі шпики. Цих людей уже нічим не підтримати. Звісно — чужаки на відібраній землі.
Як розраяти Марселлу? Вона ніколи не почуватиме себе в житті як удома. Забутися, злегковажити, кинутися в міраж не дасть їй остання батькова проповідь. Боже! Якщо навіть хвилинами не приходить почуття святості твого існування, якщо про це лиш коли-не-коли нагадують підпільні струми інтуїції — то як жити?!
— Мене катував розпач, коли я не могла добутися до батькової уваги, — мовила Марселла з жалісною усмішкою, мовби глузуючи з себе.— Але доля змилосердилася, я знайшла батька. Нехай це була тільки мить, але вона мене тримала багато років. Аж до того дня, як це сталося...
— Хто то був? Німці, поляки? Марселла сумно похилила голову.
— ми не станемо друзями, пані Марто. — Вона пильно глянула на Марту і додала: — Не лише того, що ви — освічена, для чогось живете... Вибачте, ви з Юліаном у шлюбі?
— Ні, — відповіла Марта.
— А я католичка, і це мене шокує. Але й не через це ми залишимося наймачкою і винаймачкою. Я недобра, це вдача, сьогодні ми побалакаємо, як сестри, а завтра я не пущу вас на поріг. Ви — не виняток. Я і братів муштрую... Знаю, Юліан —революціонер!.. Слово це якесь криваве... Якби я могла бути сердечнішою. Я — потвора. Я ненавиджу людей... Розказати, пані Марто?
— Виходить, відкладати не варто, — посміхнулась Марта. — Ще одного такого випадку може не трапитися.
— Ні, я вас, мабуть, не виселю. Та не подумайте, що звільню душу — і стане легше. Я католичка, вірю в Христа, але і сповідь не дає зцілення. Стаю перед сповідальнею на коліна з надією, ось заради цієї надії і ходжу. Сьогодні я покликала вас того, що мене затлумило. Прочитала батькову проповідь — і не відчула хвилювання. Я стежила за вашим обличчям, коли ви читали. Спасибі, ви вернули мені те, що, як мені здалося, я згубила, втратила назавше. Більше ви мені не потрібні. Мені однаково, що будете думати, та, може, після цієї розмови ви зробите скидку... Може, це придасться вам? Мусите зрозуміти, що від людей мені нічого не треба і ніщо я на щирість не прийму. Все людське не має ціни. Хотілося б жити, але життя не виджу, бо довкола люди. Життя вже ніхто не поправить. Навпаки, спробами поправити його накоюють ще більше зла. Чи так я все сказала? Ви не вважаєте мене неосудною, пані Марто? Слава Богу! Тоді ще про один карб.
Галлер6 захопив Львів. Через наше село відступали так звані "усуси"7. По два, по одному в день, нарешті втишилося, потому село зайняли галлерівці. Від їхали і вони. Раз на тиждень проскакають патрулі. Але, кажуть, то там, то в іншому місці явився, як вовкулака, зарослий, голодний стрілець, одібрав полуденок, зняв чоботи... Смеркається — двері на запори, до воріт — собак. Паніка. А стояли стрільці в кожній хаті, коли тримали залізницю з Перемишля. Тоді ніхто їх не боявся.
Тоді я служила куховаркою в президентській резиденції. В останні тижні радилися дні і ночі, хитрували, доки не перегравали самі себе. Президент хотів лагодити справи з чиновнею — чи не смів брати всієї відповідальності на себе, чи розгубився, — але паломництво не припинялося, ми з помічницею чаділи на кухні; нелегка річ нагодувати таку череду.
Звалило мене з ніг, занедужала. Приходжу через три дні — еге, лиш вітер ганяє папери між стільцями. Подалася в село. Добилася якраз на паніку перед здичавілими стрільцями. Минув тиждень, вночі хтось шкрябає шибку. Сестра — в крик, брати — на горище, батько причаївся з сокирою під дверима. Відчинила. Стрілець. Волочиться за ним карабін, ледве пересуває ноги. Каже, що він один з тих, які колись перебували в отця Новачука, відсидів у концентраційному таборі в Талергофі, воював за Габс-бургів з росіянами, здався у полон і на російському боці воював з німцями, а після того, як перехворів тифом, пішов зі стрільцями. Проситься переночувати.
Мама без життя застигла біля печі. Я нагодувала його, вибрала момент — спитала, чи не знає, що сталося з отцем Новачуком. Кажу: "Може, що-небудь чули про отця Новачука? Мама при тому зблідла як крейда. Стрілець відповів, що отець Новачук нібито на Великій Україні.
Домовилися, що проведу його до міста, буде легше згубитися поміж людьми. З комендантом президентської резиденції сховали його на горищі недогорілої кам'янички. Відтак комендант питає: 'Як маєшся? Чи не пішла б служанкою до одного польського начальника? Треба, — каже, — щоб наші люди всюди мали вступ". Так я стала покоївкою в коменданта Родзісада, а внезабарі полковника призначили начальником секретної служби.
Якось вертаюся з ярмарку — під стіною королівського арсеналу приперли сидячого, з таблицею на грудях, скривавленого забитого стрільця, якого ми з комендантом ховали на горищі. З того дня пішло і мені, як би хто наворожив. Запалення легенів, полковник звелів вістовому одвезти мене до родичів, коли ви борюкалась...