— Чого ти мовчиш, Юліане?
Наче прокинувшись, він окинув її швидким поглядом і усміхнувся.
— Все гаразд. Все прекрасно.
"Якщо в тебе виникли підозри і ти вирішив: "Що ж? Нічого вже не поправиш..." — то ти скоро розчаруєшся".
Марті хотілося переконати його, що в гімназії вона жила замкнено, просиджувала над книжками або муштрувала себе, щоб стати людиною цього світу, проте не стала: забракло відваги. Згодом пересвідчилась, що небагато втратила. Нараз їй стрельнуло до голови, що Юліан, мабуть, спеціально придумав оцю втечу. "Ти викрав мене з міста, з моєї міської молодості, маючи сумніви, привіз туди, де панує непорочна краса, щоб створити ілюзію чистоти..."
— Про що ти знову замислився, Юліане?
— Я дуже довго мріяв про ці хвилини, Мартусю.
Марта в душі зітхнула: 'Ъоже, як легко зіпсувати щастя! Видно, воно таки не має сталої межі. Кожен помисел і кожний крок — ніби кладка через прірву: схибнешся — впадеш з одного боку, не втримаєш рівноваги — полетиш з другого..."
— Ну, Мартусю? — Юліан підняв чарку.
Злегка дзенькнули келехи. Юліан тричі поцілував Марту в уста. Коли Марта пила вино, слух її уловив далекий гомін. Поклавши на столик порожній келех, вона прислухалась, мов благаючи захисту, торкнулася Юліанової руки.
— Рибалки на Дністрі,— пояснив Юліан.— Світ зайнятий власними справами, моя дружинонько. Сюди ніхто не прийде...
Глава IV
Марта задула свічку. "Він, як завжди, мав рацію. Якби ми повінчалися по-людськи, мені не давали б спокою, або теж запроторили б, або примусили зректися чоловіка".
У темряві ця думка була реальнішою, ніж удень, ставала опорою. Марта посміхнулась. "Все навиворіт. Кость Грушевич якось сказав: "Література нині нікчемна, але й вона тримається логічного курсу еволюції, тоді як життя намагаються вперти у колію вигаданих закономірностей". Претензійно, як будь-що в Грушевича, але... Здається, гримають... Чого це Марселла не спить?"
Після того, як Марселла поселилася у новій кімнаті, їх стосунки з Мартою дещо поліпшилися. Розмовляли не часто, особливо відколи забрали Юліана (Марселла про щось, видно, здогадувалася), і бесіди торочилися про Марселлиного ангорського кота і щурів, але й це вже щось означало.
Марселла безтямно любила цього мохнатого, здичавілого од старості звіра. Кіт був суворий. Його ніхто не смів ні погладити, ні посварити — він не розумів і не приймав ласки і був мстивий. Навіть коли сама господиня наближала палець до його шерстюги — він випинав шаблею хвоста і щирив зуби. Очі його спалахували дикою люттю. Але той же Барсик шанобливо проводжав господиню до трамвайної зупинки, а згодом якимось дивом здогадувався, КЬпи вона має надійти, і йшов їй назустріч. Ходив він сквапно, наче щадив кожну мить, одною и тою самою стежкою. Ночами барабанив у ринвах, щось винюхував, вистежував, хоч до щурів у нього не було діла, наче вклав з ними умову: ви чиніть своє, я — своє.
У "покої"" самобутній і владний кіт диктував свою волю. Проте не переступав певних меж, і Марселла хвалила його за це. В такі хвилини Барсик довірливо дивився на неї, але коли-не-коли зблискували поблажливі іскорки в очах. Кіт мовби казав: "Достотні котячі мотиви вам не розгадати".
Марта зачинила кухонні двері, збираючись лягати.
— Пані Марто! — слабо покликала Марселла.
"Пані Марто!.." Дівоче прізвище Марта недолюблювала, і це, мабуть, відчували. А на Юліанове вона не мала права. Ніби змовившись, усі гукали: "Пані Марто!"
— Що, пані Марселло?
— Ой...
Марта щосили смикнула ручку, одначе двері не були зачинені. Під іконою Богоматері горіла лампада. У кімнаті не топлено, ніякого запаху, цілком здорова Марселла сиділа між подушками на широкому двоспальному ложі.
— Вибачте...
— Зайдіть, пані Марто. — Господиня бликнула розгубленим поглядом і потупилась, наче було їй соромно. — Чогось мені дуже прикро, пані Марто. Не знаю, як і пояснити.
— Ви стукали в стіну? Марселла кивнула.
— Я вирішила, що кіт бешкетує, ваш Барсик.
— Він десь запропастився, третій день не видно.
— Надибав пару, — посміхнулась Марта. "Почнемо з кота. Маленький вступ, потому я зітхну і спитаю: "Що ж трапилося, пані Марселло?" Скромний обряд доброзичливості..."
— Негідник. Щури скоро будуть вуха обгризати. Братові порадили наставити пастку, спіймати сім щурів і почепити пастку на гілляку. По тижню часу щури пожеруть один одного, лишиться найзапекліший і найвитривалі-ший. Тоді цього щура треба випустити — розжене ціле стадо з-під будинку.
"Боже!" — Марта внутрішньо здригнулась.
— Після неволі той щур привчиться жерти своє плем'я. "Веселий вступ!"
— Та з обійсть не рушить. Маєте безплатного вартівника.
Марселла готова була доплести ще якусь бувалицю в цьому ж роді, і Марта спитала:
— Що ж трапилося, пані Марселло? Вийшло холодно і трохи згорда.
— Не знаю, що й казати... — Марселла помовчала і сама собі заперечила: — Чому ж не знаю! То коли мусиш говорити півправди — нічого до ладу не зв'яжеш. Белебениш, як піп або як мої пани. — Видно, Марселла мала на увазі своїх недавніх хазяїв, у котрих служила покоївкою. — У брата сьогодні іменини, — вона показала пальцем на нижній поверх. Мене запросили. Брати з жінками, сестра і я. Коли я працювала в Родзісада, брати трималися зі мною сторожко. Знаєте, каретники, возять по місту іноземців, махінації з валютою... Я гадала, що вони живуть душа в душу, а тут випили, випили та як зчепилися! Той ліпше розуміє, чого біда, ні — той. Пані Марто!..
"Дарма ці заходи, — подумала Марта. — Ти була господинею, я — комірницею, тепер переступаєш межу, це до чогось зобов'язує... Навіщо?"
На Марселлиному обличчі досада й обурення. Марта ж для таких явищ давно замкнула серце. Більшість стосунків вона сприймала як мавпяче повторення книжних колізій. Посміхнувшись, вона сказала: