Розуміючи те, гетьман Мазепа не принаглював вже короля Карла до скоршого походу. Гадка про Батурин жахала його. Не міг позбутися її. Два Батурини безнастанно являлися перед ним. Один багатий, по самі зуби зазброєний, з десятьма тисячами хоробрих оборонців і з населенням вірним і готовим на все, а другий спалений, пограбований, вкритий жужелем і трупами. Сотки батуринських дворів, котрі він бачив безжурними й багатими, виринали тепер перед ним в образах, від яких мороз пробігав по спині. Тисячі мешканців, яких він знав живими й щасливими, воскресали перед його стурбованими очима, як мерці.
Ясні й темні краски мішалися раз у раз. То сади цвіли молочним, пахучим цвітом, то дими снувалися, і заносило сопухом стерва.
Гетьман, скільки разів глянув на своїх людей, ті самі гадки й почуття читав і у їх душах, і чомусь-то здавалося йому, що дивляться вони на його з докором, котрого виповісти не сміють. Це його ще гірше боліло, як незгійна рана в самому серці. Ще раз проходив у гадках усі ті шляхи-дороги, котрими мандрував протягом двадцяти літ; прямуючи до одної й тої самої цілі, ще раз слідив за кождою похибкою, яку зробив у тій важкій мандрівці, і ще раз брав під розвагу свої наміри на найближчу будучність.
Але за кождим разом казав собі: сталося і не відстанеться. Задуму свого змінити не міг. Як? Перейти до царя?.. Ні, ні!.. На саму таку гадку зжахався цілим своїм єством. Це ж значило би знівечити працю двадцяти літ, це значило би плюнути самому собі в лице, це значило би виставити себе на позорище історії і в людях своїх зруйнувати останки віри, останки лицарської честі, котрої вже й так дуже мало лишилося.
Alea iacta! [96] Господи, нехай діється воля твоя свята...
Торохтіли вози, дрижала земля під дулами гармат, лунали зойки від возів з раненими. Мручко вигукував своє: "Бе-ре-жись!", а гетьман їхав і думав свою одиноку думу, до якої привик від двадцяти літ і без котрої жити не міг, — думу про самостійну державу.
Не він її думати почав. Птахою скоролетною лтгала вона над головою Святослава Хороброго тоді, як він за Дунай ходив, у Переж-лавці другий свій золотокований стіл ставив і в Царгород гадками забігав. Літала тая дума безконечно довгими межами всіх руських земель тоді. як Володимир ясним сонечком над Києвом золотоверхим сяв, і як Ярослав Мудрий, мов хазяїн дбайливий плугом, розумом своїм межі ті оборював, і як наслідники його з собою і з ворогами своїми за Володимирове насліддя безнастанно воювали, як Ярослав Осьмомисл гори угорські своїми залізними полками підпирав, як Роман Литвою орав, а Данило кріпості власні з приказу татарських ханів бурив. І літала тая дума над полями Корсуня, Берестечка, Білої Церкви і Конотопів, чайкою журливою скиглила над головою Сомка, Дорошенка і других, а отеє двадцять літ не покидає його, Мазепи. І скільки разів здавалося, що проспівають тую думу усю, усеньку, до останнього словечка, і — перестане вона бути думою, а станеться могучим гімном, який кожда дитина, як молитву, наізусть знає, все вона на якомусь важкому слові вривалася, залишаючись із покоління в покоління піснею недоспіваною і мрією недомріяною, такою, як перше була, лиш ще більше важкою, ще гірше турботною, ще безнадійніше сумною...
Торохтіли вози, стогнала земля, — гетьман думав свою велику думу.
Як до Лукнева доходили, усе село перед них вийшло. Церковні дзвони крізь сльози сміялися, церква хоругви, ікони, свічки і хрести гетьманові назустріч післала, священик у великодних ризах з благословенням чекав.
Найдостойніші хазяї з хлібом-сіллю перед воротами стояли. Хліби лежали на тарілках, прикритих вишиваними рушниками, сіль у мисниках срібних, старосвітських. Хазяйки в предківських уборах, що з бабки на внуку переходили, подали гетьманові й королеві рибу, солодко приправлену, і кружки білого домашнього сиру. Дівчата піднесли їм збанки старого меду.
Гетьман зліз з коня, поклонився громаді тричі, відколов кришку хліба, посолив і поклав в уста, спрібував риби і попив солодким медом.
Король, не розуміючи звичаю, робив те, що й він.
— Спасибі тобі, громадо, — промовив гетьман, — за честь, яку віддаєш тим, цю йдуть боронити твоєї волі, бо не хочуть, щоб онуки твої оставалися вічними рабами. Спасибі вам, люди, ідо вшанували мого достойного союзника.
— Слава гетьманові і його вірним козакам, слава шведському королеві! — залунало кругом.
І похилилися церковні хоругви назустріч військовим хоругвам, похилилися голови селянські перед головами лицарів-вояків, священик підняв хрест високо вгору, і — засміялися крізь сльози всі церковні дзвони... О думо, недодумана думо!
XXXIV
Минули Краснополе, переночували в сусідніх селах і дня 19 листопада спинилися в Отюші.
Тут у дворі розтаборився король, а на приходстві гетьман. Привітання такого, як у Лукневі, не було. Тутешні мешканці дивилися на шведів недовірчиво, а на Мазепиних козаків злісно, так нібито вони й провинилися в упадку Батурина.
В Лукневі помічався підйом народного духу, щира охота пособити великому визвольному ділу, крізь Отюшу проходили всілякі московські частини і збаламутили народ.
Там війну видно було здалеку, як грізну, але не позбавлену романтичної принади картину, тут була вона близько з усею своєю трагічно-жахливою дійсністю. Що здалеку захоплювало, те зблизька затроювало гниллю. В Лукневі війна — це була готська діва, грізна, але й приваблива, а в Отюші вона вже вспіла перемінитися в стару, злющу відьму, яка одним своїм подихом затроює усе довкола.
Там хлібом-сіллю вітав народ своїх вождів, тут за кожду ложку страви казав собі солоно платити, і за кождий куток, в якому втомлений вояк хотів голову на спочинок склонити, приходилося прямо бої зводити. Для гетьмана все це не було новиною, бо недаром же він півсотні літ прожив на Україні, пам'ятаючи ще й часи старого Хмеля, але для шведського короля така нагла зміна в настроях населення була диковиною, з якою він ніяк не міг погодитися. Козаки мали приказ обережно поводитися з отюшанцями, маючи на ввазі близькість цього села від Батурина і той вплив, який упадок гетьманської столиці мусів викликати на його околиці, а шведи стояли на основах жорстокого воєнного права, і тому між ними й отюшанцями приходило не раз до дуже гострих сутичок.