— А родини вірних мені старшин? — спитав нараз стурбовано гетьман.
— Чув я, немов то до Прилуки жінки їх та діти стягаються. Туди, мабуть, і жінка пана генерального писаря подалася, і господаря вашої милості пана Цурки теж.
— Прилука від воєнних подій доволі далека. Але яка ж там охорона для них?
— Челядь привезли з собою і чоловіків сто, збігців із усяких полків, назбиралося.
— Хай хоч тільки діла роблять, що старшинських родин пильнуватимуть. Але ти мені про найважніше нічого не сказав, про Батурин. Чи держиться ще він?
— Поки що так.
— Не має наміру здаваться?
— Хорони Боже! Чечель і Кенігзен скорше згинуть, як зрадять. Є ще і в нас люди хоробрі. Ще не всіх затруїла московська отрута і не всі живим трупом гниють.
— Сотнику, коли б я десять тисяч хоробрих людей під рукою моєю мав, і вірних, і готових на все, щоб тільки волю Україні добути. Богом клянусь, я добув би її. Не тому ми бідні, що слабі, а що віри в свою силу не маємо. Козаки б'ються, коли мусять, але старшини збабіли. Розжились і за маєтки свої дрижать, о них вони турбуються, а не України хочуть. З лицарів у хуторян перетворилися. Може, й моя вина у тому. Гадав я, що як розживеться народ, то й життя того з усіх сил обороняти стане. Але нині бачу, що ні. Та я ще не труп. Живий ще гетьман Мазепа! На живому ведмеді цар шкуру продає!..
Гетьман піднявся з крісла, випрямився, очі його блиснули дивним, молодечим жаром.
— Мечем виріжу тую гниль. Живе тіло лишу. Болітиме, — га, що ж! Без горечі й ліку нема. Прокленуть мене нині, але завтра благословити стануть. Я зробив те, що зробити мусів, щоб Україна не пропала дорешти. Не настрашить мене цар своїми маніфестами, ані старшини своїм заячесердям, ані простий народ несвідомістю своєю. Піду за голосом розуму і серця, уповаючи в правість задуму свойого і почуваючи відповідальність за майбутність народу мойого і держави його. Росією Україні не бути.
Подзвонив, і на порозі явився Чуйкевич.
— Розшукай мені короля, де він не був би, негайно. Скажи, що гетьманові треба з ним бачитися зараз-таки і невідклично. Кендзєровський хай мені шубу подасть. Сотника Імжицького і його родину примістити мені гарно, щоб нічого їм не бракувало. Іди!
Імжицький обіймив гетьмана за коліна. Цей пригорнув його до себе. Тривали так хвилину.
— Росією Україні не бути! — повторив гетьман, кріпко стискаючи сотникову руку.
— Не бути... — як відгомін, повторив Імжицький.
Надлетів Чуйкевич.
— Знайшов? — різко спитався гетьман.
— Його милість король у Караївці.
— Сповістив, що негайно хочу бачитися з ним?
— Дежурний офіцер не пустив мене до короля.
— Можлива річ? Мойого післанця не допустили! До чого воно подібне?! — і гетьман вхопив за голову шаблі. Подумавши хвилину, приказував: — Шістьох сурмачів візьмеш і скочиш у Караївку. На гонів двоє перед квартирою короля нехай сурмлять з усіх сил, щоб їм очі вискакували з лоба. Як шведи спитають, що таке, кажи, що гетьман слідком за тобою їде. Невідклично зараз розмовитися з королем хоче і мусить... Іди!
Чуйкевич вискочив, як куля з мушкету. Гетьман схвилювався,
— Обиди не стерплю, — почав. — Король тут гостем, а хазяїном я. І отеє гість хазяїнові не дає побачення. Чи бачив хто таке? Може, з Піпером сперечається або молитовник перед вечерею чита, і тому я не можу бачитися з ним. Гадає — дискурсу забажав? Я такий скорий нині до дискурсів, як до тропака, або до вегері... [79] Біда мені з тим лицарем химерним. Хитається будівля, на яку я двадцять літ праці витратив, цар таранами в неї валить, свої руйнувать помагають, скрізь деморалізація, найнікчемніші інстинкти, як з твого оповідання, сотнику, бачу, мов дикі звірі з нетрів людських душ повискакували, треба їх назад у тії нетрі загнати, треба людей приневолити бути людьми, треба рятувати, що ще не втрачене навіки, в першу чергу треба спасати Батурин, а тут його милість король лицарських пригод шукає, міст, не поспішаючись, будує, ніби все ще рішитися не може, куди йому йти. Мені кожда година важна, а він дні цілі марнує. Довше так бути не може! Не тому я з ним у союз увійшов, щоб з одної шлиї у другу перескочити, лиш щоб помічника собі добути. Для відбою Батурина тієї помочі мені в першу чергу треба. Не хоче йти, так хай скаже. Маю ще хоробрих людей біля себе, кликну, може, й тутешні села ще декілька сотень поставлять, — піду. Хай батуринці знають, що на поталу москалям я їх не оставив. Побідимо або згинемо чесно.
— Побідимо або згинемо чесно! — повторив, як відгомін, сотник.
Гетьман заспокоювався.
— А помітувати собою я все-таки не дам. Поки життя — я гетьманую. Поки життя, — а може, й по смерті... Невмирущий, бо ідеї рейментую, невідомому хотінню душ і волі землі.
До боротьби зі ставлениками царя дух-гетьман стане... Побачимо, чия візьме...
— До боротьби дух-гетьман стане, — молитовне повторив Імжицький.
Гетьман плеснув у долоні.
Кендзеровський як з-під землі виріс. Поміг гетьманові вдягнутися. Кінь перед ґанком іржав. Гетьман на прощання подав сотникові руку.
— Милосте ваша! Дозвольте мені провести вас до Караївки, — просив Імжицький.
— Ти ж утомлений дорогою і пригодами виснажений.
— Я нині сильніший, ніж був коли-небудь. Дозвольте не відступати вас.
XXIII
Гетьман уговорив короля.
Дня 15 листопада двигнулися союзні армії в напрямі Десни.
Потемніло. Замість снігу накрапав дрібненький дощ, ніби плакало небо.
Мокрий холод зівоту навівав. Але шведи бадьоро йшли вперед. Провадив їх лицарський дух короля, манила надія багатства України, казки про її красу і добробут. Втомлені довгими походами, безнастанними боями з ворогом і сутичками з населенням, котре з усіх боків і при кождій нагоді шарпало шведські відділи. Виснажені голодом, недугами й несподівано наглими й кріпкими морозами, шведи тільки й думали про те, щоб попасти в українські городи, відпочити і набрати нових сил до нових боїв, котрим кінця ніхто з них навіть не бачив.
Геній Карпа XII пірвав їх, як гураган, вихопив з рідних хат, з обіймів батьків, жінок і дітей і нестримним летом ніс назустріч невідомих подій у невідомих краях, і як безпритомних, як напоєних узваром забуття і задурманених нектаром слави, кидав в обійми терпіння, каліцтва і смерті.