Оба в баранячих кожухах вовною наверх і в футряних шапках дивного фасону, як якісь дивної породи звірки. Розмовляли з собою, нахилившися близько до себе, щоб не відповідати на жартки й дотепи як козаків, так і шведів, що переганяли їх повозку і кидали за ними соломою.
— Знаєте, пане-товаришу, — почав Люксембург доволі вправною, хоч тільки кухонною латиною, — знаєте, що світ куди більший, ніж я собі колись у лоні моєї покійної мамуні міркував.
— І дурніший, — відповів поважно Рачок.
— І дурніший, — притакнув, зітхаючи, королівський блазень.
— А все ж таки, — почав Рачок, — замалий він для худих ніг нашого короля і для скорих чобіт Петрових. Гляди, й оба ті панове стукнуться лобами, і буде великий крах.
— Ой, буде! — притакнув Люксембург.
— А якщо ваш штуцер не розчерепить свойого лоба об твердий череп Петра і побіжить дальше, якби чорт за ним гонив, то за рік-два він оббіжить весь світ і що тоді?
— Верне до Стокгольму і — знову буде голови телятам рубати.
— Можливо, бо всі ми вертаємо туди, звідкіля вийшли, і це називається життям.
— Всі ми весельчаками на дворі його милості короля Невідомого.
— І королевої Долі.
— Всі ми походимо в прямій лінії від батька Прйпадка.
— І від матері Конечності.
— Тільки нашим панам здається, що вони з Божої ласки.
— Кому?
— А кому ж би? Моному шведському demigenie [63] і вашому українському homme d'etat [64]. Мій спати не може, бо не має грошей, а ваш, мабуть, тому, що має. "З Божої ласки", — і навіть спати не можуть! А ми з вами тільки з ласки наших родителів, і спимо, як сусли.
— Бо совість маємо чисту.
— Отож то і є: совість маємо чисту. А вони дивляться на нас, як на блазнів.
— А ми так само глядимо на них.
— Тільки не показуємо того по собі.
— Бо не треба. Пощо їм ілюзію псувати. Дурний гадкою багатіє.
— Вони турбуються, товчуть собою, як Марко по пеклі, відпарюють собі на кульбаці відомі частини тіла, а ми спокійнісенько та любісенько, ніби справжні панове, їдемо в нашій кареті та нюхаємо табачку.
— На ваше здоровля, принц Люксембург.
— На ваше, мосці пане Рачок!
Насилували до носових дірок жовтуватого порошку і чхали на весь світ.
А за ними гуділо 60 канон і кілька соток возів з ящиками куль і бочками стрільного пороху, з оружжям, провіантами і з покаліченими, полуживими вояками.
— Мій demigenie, — почав, вичхавшися, Люксембург, — дурак.
— Бо не любить жінок, — докінчив Рачок.
— Ваша милість зволили вгадати. А ваш homme d'etat немудрий, бо їх любить.
— Значиться, люби чи не люби, а все на дурня вийдеш. Круть чи верть, а все тобі і в черепку смерть... Супроти того осушім пляшину, бо я за горілкою гину.
— А я гину від тонкого шведського пива. Пили, а Рачок підспівував:
— Коли б не та горілочка, не тая сивуха, не позбувся б я довіку доброго кожуха.
— Проспівайте ще раз, — просив його Люксембург.
— А невже ж ви розумієте по-нашому?
— В Упсалі по-вхраїнському не вчили, але ви дуже гарно співаєте, з чуттям. І голос у вас дійсно прегарний, як у хриплої куртизанки.
— Це ви мені не перший признаєте, принце. А може б ми так заспівали в дуеті?
— Не зважуся, жаль псувати вражіння.
— Так тоді заграйте щось на скрипці.
— До ваших послуг, ласкавий добродію.
Люксембург добув з-під кожуха скрипку і заграв Бахову сарабанду.
Маленькі, змерзлі пальчики совгалися по струнах, як дитячі ноги по леду. З-під тих пальців добувалися тони дрижучі, смішно трагічні, як обличчя блазнів, скакали по їх вивернених кожухах, сідали коням на гриви і поринали в імлі.
Політував сніжок. Як лебединий пух, сипався на дорогу, столочену тисячами чобіт і підков, пориту глибокими слідами гарматних коліс.
Історичний плуг стосотними лемішами орав українську землю, щоби краще родила.
Дрібоньке скигління скрипки губилося в тупоті людських і кінських ніг, в крику погоничів, в гуркоті гармат і в зойках ранених, що разом з своїми здоровими товаришами довжезним вужем сунулися в імлисте, біле, зимне Невідоме.
Сніг вигладжував за ними дорогу...
"Бе-ре-жись!"
XII
Тріск сухих полін у печі розбудив Одарку. Розплющила великі зіниці, глянула кругом і сіла. Але якась зимна, суха рука, як у старої чарівниці, налягла їй на груди.
— Не рухайся, цить-бо! В тебе ще незгоєна рана, — почула скрипливий голос, як немащена чумацька мажа.
— Рана? — і Одарка коміть головою впала на подушки. Свідомість будилася і гасла, як забутий огник на степу.
Дмухала на його, роздувала. Невже ж вона дійсно ранена? Ким? Коли? Де?
Кошлява рука обтулювала її кожухом, і велика згорблена тінь лазила по стіні. Смішно кивалися косинки волосся під хусткою, зав'язаною в тюрбан. Довгий, гострий, закарлючений ніс торчав, ніби клюв хижої птиці. Полум'я плювало червоними плямами на долівку і на стелю...
Кров... Одарка почула біль. Млісно-солодко зробилося в роті, а по мозку розіллялася мазь.
Криві зимні пальці підсувалися до її зубів.
— Пий, дитино, пий, це тобі на здоровля. Між зуби хтось сокиру всував.
— Не хочу, лишіть мене, йдіть геть!
В горло вливався потік, булькотіло.
Заллють її, заллють...
Та не залляли. Ущухав жар, що палив тіло, і топилися леди, що морозили кров.
Тепло весняного сонця розливалося по жилах.
Бачила голубе небо, цвітучі вишневі сади в Гірках і долочки на всміхнених щічках Векли.
Хотілося вставати й бігти туди. Скорше, скорше, бо за хвилину знову повіють тумани і не побачить нічого! Не бачила. Летіла стрімголов глибоко кудись, глибоко, у безодню.
— От морока мені з тією окаянною дівкою. Покаяніє якесь! — скрипіло колесо немащеної мажі. — Чи мало то всілякої біди на світі, та ще такою клопочися. "Як неживою застану, то й тобі зроблю кінець", — верещав. А кінець би їм усім зробило. Жити спокійним людям не дають... Пий, доню, пий, це тобі на здоровлячко вийде...
І знову зимна, тверда сокира сунулася між дрібні Одарчині зуби. І знову потік булькотить крізь горло, і знову ясно робиться в очах.
Веклина господа, старшини, сотенний молодий осавул обіймив її за стан, а вона голову йому до грудей притулила. Ще її ніколи і ні з ким не було так добре, як тоді. Тримайся його, кріпко тримайся, щоб не розвіявся, як дим!..
Свідомість, як трухла ганчірка, рвалася на дрібоньки шматки. Одарка зшивала їх докупи силою волі.