Король з напухлим від морозу лицем лежав одягнений на ліжку. Полинялий синій каптан з мосяжними ґудзиками, високі чоботи, жмутки волосся біля висок, як крила, котрі йому спокійно всидіти не дають, несуть кудись, за Урал, до Євфрату, до Гангу, щоб лиш не тут, а все дальше і дальше!
Почувши, що гетьман прийшов, піднявся і вийшов назустріч, кланяючися і всміхаючися тією усмішкою, від котрої іноді мороз ішов по спині.
(Нема нічого сумнішого над трагічний сміх великої людини...)
— Ваша величність княжа...
— Ваша королівська милість... І стиснули собі долоні.
Балакали латинською мовою. Карло уважно будував речення, бо не мав часу вивчитись мови Ціцерона так, як умів її гетьман.
— Ваша милість недужі? Бентежу? Будь ласка, положіться. Після такого походу навіть Геракл почув би втому.
— Геракл — це міт [59], а ми реальні люди, нам і над утомою запанувати треба.
Вчинки вашої милості переходять межі реального.
— Це щолиш будучність покаже.
— Будучністю сильні люди правлять.
— Від найсильніших невідоме сильніше. І король прислонив очі рукою.
— Чи не зробив я похибки в синтаксі? — спитав, зміняючи голос. — Наскільки я латинську мову знаю, ні.
— Чоловік ніколи не є певний слова... Ані діла, — додав, подумавши хвилину.
— Хто ж тоді може бути певний, як не милість ваша? Король заперечив головою.
— Ні, ні. Я ще менше, ніж другі... У непевності весь чар життя. Бути певним — значить капітулювати перед самим собою. Життя — це гра, а в грі певності немає. Певний грач — шулер. Невже ж ми певні з вами, ваша милосте княжа, що поб'ємо Петра? Скажіть!
Гетьман подумав хвилину.
— Ні.
І сиві Карлові очі зустрілися з темними зіницями Мазепи. Сонце топило лід на шибках.
— Певні лиш ці трупи, що лишаються за нами, і ті зруйновані городи й села, а все інше — великий знак питання.
Певне горе людини, а втіха мимолетна.
— Так, — втіха мимолетна. Я її чую тоді, коли забуваю про себе, а забуваю я про себе, коли жену у бій, хоч би й один на сто... А скажіть, що ви чули, летячи степом на розгуканім коні.?
Питання було настільки несподіване й дивне, що гетьман тільки всміхнувся:
— Це було давно, дуже давно, воно вже до міфології належить.
— Як багато дечого другого, — додав король.
За стіною почувся голос скрипки.
— Мій Люксембург сарабанду грає, — пояснював король. — Може, ви не любите Баха? Прикажу перестати.
— Будь ласка, лишіть, хай грає! У мене є теж карлик, і йому так само все вільно
— Тільки нам і їм усе вільно. Правда?
— Так собі люди гадають.
— Люди не одно зле гадають. Нам дуже мало вільно, дуже мало! Haша руки спинює мороз, брак гроша, людська глупота і від усього сильніший припадок. Сліпий припадок, котрого ми й не бачимо. Невидимий ворог від усіх страшніший.
І король знов очі прикрив рукою.
Гетьман прийшов де нього з наміром побалакати про дальший похід. Хотів намовити Карла, щоб двигнув табір і сунувся вперед. Гетьманові земля під ногами горіла, тривожився о Батурин, але сказати того не смів. Аж король перший почав.
— Мені відома причина, якій завдячую ваш візит. Ви хочете, щоб я під Батурин ішов.
— Не перечу. Рад би. Це ж моя президія
— Спішитесь Baшому престольному городові на відбій.
— Гадаю, що ваша милість не менше спішилася б, коли б їхню столицю обложили вороги.
— Не знаю. Можливо, наскільки воно не псувало бій загального плану війни. Що ж до Батурина, то я боюсь, що не поспіємо в час, — сказав немов несміливо король.
— Батурин укріплений гарно.
— Золотим ключем і найсильніші брами відчиняють. Гетьман зжахнувся.
— Urinam falsus vates sim [60], — додав король, щоб заспокоїти свого гостя.
Та не заспокоїв. З дотеперішніх розмов гетьман упевнився, що цей фантастичний лицар умів дивитися тверезо й передбачував не одно... Золотий ключ? Невже ж пізнав гетьманових старшин?
Це заболіло Мазепу. Карло зрозумів цей біль.
— Спродажні люди, — казав, — були і бувають скрізь. Це хороба, котру вилічити важко. Я лікую своїх від сімнадцятого року життя і не можу Але підемо, підемо, ваша милосте, на Батурин, бо нема нічого гіршого, як стояти на місці. Цар Петро теж великий охотник до ходу.
— Кажуть.
— А якої ви гадки про нього?
— Страшний.
— За те його і назвуть колись великим. Важко благому доскочити того високого титулу.
— Неможливо.
— А який він вожд?
— Вашій королівській милості не рівня.
— І я так гадаю. Але в краю, до котрого я увігнався, побіджує звичайно припадок. І це найсумніше з усього. Це той невидимий ворог, котрому підемо назустріч.
— І якщо побідить мене колись який полководець, так це буде він, непередбачений припадок, як стихія, як фатум, мойра, щось таке.
І король знову всміхнувся усміхом, від котрого мороз ішов поза шкуру.
— А тепер... — і подзвонив.
На порозі появився дежурний офіцер.
— Прошу сказати Гультманові, щоб накрив стіл на дві особи.
Офіцер вийшов.
— Ваша милість не відмовляться бути моїм гостем? Я маломовний, але нині балакав більше, ніж звичайно. Може, і яке зайве слово сказав, так тоді — простіть!.. Назустріч припадкові ідемо...
Коли сідали за стіл, гетьман побачив, що з кишені короля Карла XII торчав окраєць книжки, невеличкої, грубої, з визолоченими берегами, молитвослов.
VIII
— Бачилися, ваша милість, з королем Карлом? Як же там він?
— Не такий чорт страшний, як його малюють.
— Кажуть, що нездужає. Між шведами з того приводу всякі слухи ходять. Деякі вже й додому збираються.
— Того я найменше боюся. Король Карло не з таких, які з дороги завертають. Його дорога безконечна. Це людина велика, хоч і дивна.
— Про нього дійсно розказують дива.
— Приміром?
— Кажуть, що куля його не береться.
— Про всіх великих вождів таке казали.
— Вважають його несамовитим.
— Бо він не такий, як другі, — герой.
— Доповідають, немов то з кривавими руками вродився.
— Я при його вродинах не був.
— Жінок не любить.
— Лучаються і такі на світі.
— Мовчаливий дуже, за обідом сидів, як на морозі сич.
— А ти б, Андрію, хотів, щоб король, як воробець цвірінькав.
— Ні. Але все-таки міг би промовити слово, бодай про людське око. А то від нього скорше золотих дістанеш, ніж одного слова діб'єшся.
— Для мене він не був на слова скупий. Розбалакався навіть.