На вулиці зашуміло знову. Задня сторожа йшла.
— Може, це наші? — майнуло по голові Ганни, і вона задрижала.
— Не тривожся, дитино. Гетьман у Гадячі залишається, його небіж також.
— А вам хто казав?
— Знаю. Ходім на обід.
— Невже це вже полуднє?
— Вже і з полудня пішло. Час скоро минає. Щоби так скоро наше лихо минуло... Ходім!
По обіді Ганна до своєї кімнатки подалася, бо Тамариха по старому звичаю любила полежати годинку. А нині тим паче. Набігалася та натупцювала, мов на весіллю.
Стільки несподіваних гостей і таких неспокійних, як козаки. Ніколи не вгадаєш, від чого вони скиплять. Часом за таку марницю бешкет знімуть, що і згадувати не варто. Та краще вони, ніж москва. Щоб вона не вернула ніколи. Одну третину города спалили. А що вбивств, що всякого насильства було — не перечислити.
Кажуть, на Псьолі трупи купами лежать, а скільки їх у проруби пішло, геть воду попсували. Переварюєш її, анижу додаєш, і все-таки пити не спосіб.
І як це Господь дивиться на те все і мовчить, ще й цареві силу до його кривавого рейментовання дає...
Багато жури в пані Тамарихи на голові, і вона мусить хоч годинку вснути, щоб забути про неї. Тепер тільки спокою, що спиш, якщо тобі сни неспокійні не сняться...
Ганна по своїй тихій кімнатці розглядається. Як цікаво сотник Тамара все те продумав. Стільки добра і так воно заховане, що ніхто й не догадався б. Навіть прислуга про тую світличку не знає, крім старого дворецького, але цей скорше вмре, ніж своїх панів зрадить.
Він оден із прислуги до цього крила заходить, і в печах зимою палить, і прибирає. Нікого з гостей туди не просять, це святая-святих.
Тамара Ганні якоюсь тіткою приходить. Любов Федорівна її знає від малих літ. На її дітей дивиться, як на своїх, та ще тепер, по втраті власних синів.
Ганні у Тамарихи добре, краще, як у рідної мами, — о, куди!
А все ж таки хочеться звідтіля до власної хати і до власного щастя. А воно десь так далеко, далеко...
...Де воно?
Дивиться Ганна на килим, пишно тканий, на мебель розкішну і на портрети на стінах. Чи з них хто був щасливий? — питає.
Чи щастя його довго тривало? Де воно тепер? У тій красі, що веселить очі нащадків, і більше, більше нігде...
На килимі і на портретах погляд Андрія застиг.
Як він любить те все і як жалує, що війна руйнує красу...
Хтось стукає у мисник. Ганна потискає сучок, і входить Мотря.
— Ось де ти заховалася, Ганно! — вітається.
— Не ховалася я, Мотре. Тамариха силою мене до себе забрала. Добра така.
— Є ще добрі люди на світі, та мало.
Ганна не відповідає. Вона нині всіх добрими бачить, тільки бідними чомусь. І Мотря теж, може, найбіднішою з усіх. Довго, довго дивиться на її пишну вроду, а тоді:
— Яка ти гарна, Мотре! — і тулиться до неї, як дитина. Мотря не відштовхує Ганни від себе:
— Дурненька ти моя! — каже і по голові гладить. Хотіла розказати її про свої походні лазарети, про те, скільки нинішньої ночі людей померло, скільки рук і ніг хірурги відпилували, але слова на устах завмерли. І її в тій світличці так якось світло зробилося на душі, як давно.
— Гарно тут, Ганну сенько, серце, гарно!.. Бачилася з Андрієм нині? — питається нараз. Ганна паленіє.
— Бачила, Мотре.
— І що він? Все такий розмріяний ходить, ніби світ не про нього.
— Не знаю.
— А хто ж має знати, як не ти?
— Я? — і Ганна складки на своїй спідниці поправляє. Мотря пильно дивиться на неї, ніби вона старша й мудріша, ніби мама, а не сестра.
— Га! Що ж! — зітхає. — І любові треба на світі. Може, більше, як чого. Тільки вважай, щоб із того якої біди не було.
— Мотре, що це ти? Невже ж я дівчинка, недоліток?
— Не сердься. От так на гадку прийшло, бо безталанні ми. Проклін над нашим родом, як над Пельопідами, повис. Сама не знаю за що... Треба переломити його.
— Переломити? Чим його переломити, Мотре?
— Жертвою, Ганно, великою жертвою життя.
Ганна, як перестрашена, дивиться на сестру.
— Зжахнулася? — заспокоює її Мотря. — Нема чого. Це не про тебе слово. Комусь же бути щасливою, Ганно... Будь щасливою, будь!
І Мотря кидається Ганні на шию. Сонце світить, ніби в його більмо на оці. Десь далеко вітер скиглить, ніби голодні вовки під лісом виють. Смуток мандрівкою утомився. Сів під дубом і плаче... Вечір сестер в обіймах застав.
XXIV
Москалі числили, що шведи з Мазепою подадуться за Дніпро, щоб розбити Синявського, получитися з королем Станіславом і з Крассовом, а що лиш тоді всею потугою звернуться проти Москви.
Друге, що міг король Карло зробити, було: піти у Слобідську Україну, очистити її з москалів, заволодіти Воронежем, де цар будував собі флоту, та приневолити запорожців, а може, і татар, щоб воювали Москву.
Але це друге видавалося менше важним і тому менше до правди подібним.
Тих кілька тисяч шведського певного війська під орудою Крассова у Польщі повинні були мати куди більшу вартість для Карла, ніж хоробрі, але не карні і своєвільні запорожці, а приборкана і під скиптр короля Станіслава підчинена Польща теж куди більше значила, ніж Крим.
Мати Польщу з королем Станіславом — це значило забезпечити собі зади і тримати в своїх руках дорогу для довозу війська і всякого воєнного знадіб'я зі Швеції, де бракувало усього, тільки не доброго оружжя, котрим славилися шведські фабрики. Утратиш Польщу — це все одно, що втратити побіду над королем Августом, роздерти власною рукою Альтранштадський мир, лишити короля Станіслава на леду, а в додатку, на випадок програної на Україні, мати на тилах Синявського, котрий шведам заступить перехід через Дніпро. Ні, того король Карло зробити не може.
Але король Карло любив якраз робити те, чого не зробили би другі, він з Гадяча рушив на Веприк.
Як про це довідався Меншиков — скипів, бо якраз він стояв кріпко на тому, що королеві Карлові після програної під Лісною, після утрати Батурина і після страшних морозів на Україні нічого другого й не остається, як тільки через Дніпро прямувати на південний захід, шукати зустрічі з Синявським і новими побілами підкріпити надшарпану славу непобідимого вожда.
— Це, певно, той старий лис. Мазепа, нацькував Карла на мене. Поки я його в свої руки не дістану і не задавлю, поти й не матиму спокою. Він мені всі мої плани понівечить. — А тії плани Меншикова, — то було винищити і пограбувати Україну доостанку, бо в кождому городі, в котрім ще його нога не ступила, всякого добра залишилося чимало. От у Гадячі скільки багатства лежить у замкових льохах...