— Що робиш? — запитав Даг.
— Шукаю люк, — сказав Павлиш. — Щоби пройти далі.
— А як це було написано? — запитав Даг.
— По-російськи.
— А який почерк? Які літери?
— Літери? Літери друковані, великі.
Він відшукав люк. Люк відчинився легко. Це було дивне приміщення. Поділене перегородками на відсіки різного розміру, форми. Деякі з них були засклені, деякі відокремлені від коридору тонкою сіткою. Посеред коридору стояла півкуля, схожа на високу черепаху, сантиметрів шістдесят у діаметрі. Павлиш доторкнувся до неї, і півкуля з несподіваною легкістю покотилася уздовж коридору, немов під нею ховалися добре змащені ролики, ткнулася в стінку і завмерла. Промінь ліхтаря вихоплював з темряви закутки і ніші. Але всі вони були порожні. У одній купою лежало каміння, в іншій — уламки дерева. А коли він придивився, уламки здалися схожими на рештки якоїсь великої комахи. Павлиш просувався вперед поволі, щохвилини доповідаючи на корабель про свій прогрес.
— Розумієш, яка штука, — почувся голос Дага. — Можна стверджувати, що корабель залишений років сорок тому.
— Може, тридцять?
— Може, і п'ятдесят. Мозок дав попереднє зведення.
— Не треба старатися, — сказав Павлиш. — Навіть тридцять років тому ми ще не виходили за межі системи.
— Знаю, — відказав Даг. — Але я ще перевірю. Якщо тільки у тебе немає галюцинацій.
Перевіряти було нічого. Тим більше що вони знали — корабель, знайдений ними, йшов не від Сонця. Принаймні, багато років він наближався до нього. А перед цим повинен був віддалятися. А сорок, п'ятдесят років тому люди лише освоювали Марс і висаджувалися на Плутоні. А там, за Плутоном, лежав невідомий, як заморські землі для древніх, космос. І ніхто в цьому космосі не умів говорити і писати по-російськи...
Павлиш перебрався на наступний рівень, спробував розплутатися в лабіринтах коридорів, ніш, камер. Через півгодини він сказав:
— Вони були лахмітниками.
— А як Надія?
— Поки ніяк.
Можливо, він просто не помічав слідів Надії, проходив мимо. Навіть на Землі, варто відійти від стандартного світу аеродромів і великих міст, втрачаєш можливість і право судити про дійсне значення зустрінутих речей і явищ. Тим більше незрозумілий був сенс предметів чужого корабля. І півкуль, що легко відкочувалися від ніг, і ніш, забитих речами і приладами, призначення яких було невідоме, переплетення дротів і труб, яскравих плям на стінах і ґрат на стелі, ділянок ховзької підлоги і луснутих напівпрозорих перетинок. Павлиш так і не міг втямити, якими ж були господарі корабля, — то раптом він потрапляв до приміщення, в якому мешкали гіганти, то раптом опинявся перед коміркою, розрахованою на гномів, потім виходив до замерзлого басейну, і ввижалися довгасті тіла, вмерзлі в каламутний лід. Потім він опинився в обширному залі, дальня стіна якого була машиною, усіяною сліпими екранами, і ряди кнопок на ній розміщувалися і біля самої підлоги, і під стелею, метрах у п'яти над головою.
Ця нелогічність, непослідовність навколишнього світу дратувала, тому що ніяк не давала побудувати хоча б приблизно робочу гіпотезу і нанизувати на неї факти — саме цього вимагав мозок, утомлений від блукання по лабіринтах.
За рідкими (можна пролізти між прутами) ґратами лежала чорна, висохла у вакуумі маса. Найпевніше, колись це була жива істота завбільшки зі слона. Можливо, один з космонавтів? Але ґрати відрізували його від коридору. Навряд чи була потреба ховатися за ґрати. На секунду виникла версія, не позбавлена барвистості: цього космонавта покарали. Посадили у в'язницю. Так, на кораблі була в'язниця. І коли терміново треба було покинути корабель, його забули. Або не захотіли узяти з собою.
Павлиш сказав про це Дагові, але той заперечив:
— Рятувальний катер був розрахований на значно менших істот. Ти ж бачив елінг.
Даг мав рацію.
На підлозі поряд з чорною масою валялася порожня посудина, кругла, сантиметрів п'ятнадцять у діаметрі.
А ще через півгодини, в наступному коридорі, за прикритим, але не замкнутим люком Павлиш відшукав каюту, в якій жила Надія.
Він не став заходити в каюту. Зупинився на порозі, дивлячись на акуратно застелену сірою матерією койку, на кинуту на підлозі косинку, запрану, стару, в дрібний рожевий горошок, на полицю, де стояла чашка з відбитою ручкою. Потім, повертаючись до цієї кімнати, він з кожним разом помічав усе більше речей, що належали Надії, знаходив її сліди і в інших приміщеннях корабля. Але тоді, вперше, запам'ятав лише рожевий горошок на хустці і чашку з відбитою ручкою. Бо це було куди неймовірніше, аніж тисячі незнайомих машин і приладів.
— Все гаразд, — сказав Павлиш.
Він увімкнув розпилювач консерванту, щоб зберегти все у каюті таким, як було у момент його появи.
— Ти про що? — запитав Даг.
— Знайшов Надію.
— Що?
— Ні, не Надію. Я знайшов, де вона жила.
— Ти серйозно?
— Цілком серйозно. Тут стоїть її чашка. І ще вона забула косинку.
— Знаєш, — сказав Даг, — я вірю, що ти не з'їхав з глузду. Але все-таки я не можу повірити.
— І я не вірю.
— Ти уяви собі, — сказав Даг, — що ми висадилися на Місяці і бачимо дівчину, що сидить там. Сидить і вишиває, наприклад.
— Приблизно так, — погодився Павлиш. — Але тут стоїть її чашка. З відбитою ручкою.
— А де Надія? — запитав Сато.
— Не знаю, — сказав Павлиш. — Її давно тут немає.
— А що ще? — запитав Даг. — Ну скажи що-небудь. Яка вона була?
— Вона була вродлива, — сказав Сато.
— Звичайно, — погодився Павлиш. — Дуже вродлива.
І тут Павлиш за койкою помітив невеликий ящик, заповнений речами. Немов Надія збиралася в дорогу, але щось змусило її кинути добро і піти так, з порожніми руками.
Павлиш оббризкував речі консервантом і складав на койці. Там була спідниця, зшита з пластику товстими нейлоновими нитками, мішок з прорізом для голови і рук, шалик або накидка, сплетена з різноколірних дротів...
— Вона тут довго прожила, — сказав Павлиш.
На самому дні ящика лежав стос квадратних білих аркушів, списаних рівним, сильно нахиленим управо почерком. І Павлиш змусив себе не читати написаного на них, поки не закріпив їх і не переконався, що аркуші не розсиплються під пальцями. А читати їх він став, тільки повернувшись до своєї каюти, де міг зняти скафандр, влягтися на надувний матрац і ввімкнути на повну потужність освітлення.