...Батько погладив синка по голівці,
Навіть впустив автомата із рук.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте, кармалюківці!
— Ось він, товариші, сам Кармалюк!
Кинувся Гриша в обійми до брата.
— Жив, Олексію?
— Та всі ми живі.
Он вона радість яка небагата!
Ні, забагата! — бо вся у крові.
Я тебе, радосте, цвітом посію,
Дикою рожею, тереном мук.
— На, Олексію!
— Візьми, Олексію!
— йди, Олексію! — і тисячі рук
Дотику просять і ласки тривожно,
Все, що минуло, мовчи, не тривож.
— Просим обідати в хату.
— Це можна.
— Може й по чарці?
— По чарці? Чого ж...
Тут і Марко підійшов привітати.
Літо згадалося, сонце між нив.
Став Олексій, поклонився, як брату:
— Друже, прости мені, я завинив.
Я бачив, як вона ізрана
Ходила біла із біла,
Мені сестра, тобі кохана,
Не нажилась, не одцвіла.
Я міг би вирвати із муки
Її за три-чотири дні,
Кликнуть на клич, подати руку,
Але спізнивсь. Прости мені...
Мій кінь від чортового скоку
Упав запінений в яру.
Хорошу, рідну, синьооку
Не здожену, не відберу.
У мотоциклах все горюче
До краплі висохло, як піт.
Лиш серце буйне та болюче
Летіло вслід, кричало вслід.
Словам останнім в сині гони,
Вони розвіялись, як дим,
Теплушкам сірим навздогони,
Пожарам темним і страшним.
І вже ні єна, ані спокою,
Я посивів за тії дні.
З розлуки, з мислі отакої,
Яка судилася мені,
Прости, Марку.
— А що прощати?
Зітхать, пригадувать вночі?
Стоять бійці он біля хати,
Не старости, не родичі.
На подніпровім понизов'ю
Вмирали, падали, як грім,
Братерством здружені і кров'ю
І хлібом чорним, та своїм.
Ці партизанські кожушанки,
В стрічках продимлені ушанки,
Ці гнівом стиснуті уста,
Нам шлях — дорога непроста.
То що своє там горе? Годі.
Сідай, Олексо, як ти жив?
— А ти?
— Та всяко. У поході,
Ти знаєш, хтось заворожив
Мене од смерті, слово честі,
Чи на меду, чи на свинці...
Марко підвівсь: на перехресті
Здіймали батька два бійці:
Зняли тугі ремінні віжки,
Зрубали шибеницю в сніг.
Марко вже знав: на ці доріжки,
На житом всипаний поріг
Ступить не зможе він однині
Поки в батьківській цвіт-долині,
Не ляже купою на купі
Фашистський на фашистськім трупі.
Вставай, моя страдальна ноче,
Годино яросних надій!
І ніч шумить, зове, клекоче
Про вічний бій, великий бій!
XXIV
З листів Катерини
1
Березень дише в чужинському полі,
Може і в нас сяє сонце між віт?
Це б ми в десятому класі у школі
Зранку співали б усі "Заповіт".
Сторож шкільний оповів би до діла
Все про лани, і Дніпро, і гаї,
Як би Наталя Петрівна раділа
З нашої співанки! Знаєм її!
Потім портрета несли б до колбуду
Того, де в шапці Тарас, — сам один.
Потім дівчат назбиралося б, люду
Рівно на дев'ять чи десять годин.
З дворища цього далеко до свята,
Хліб та сухарик не на меду.
Земле чужа, невситима, заклята,
Я тебе думкою перебреду!
Я тебе гнівом спалю по долині,
Що запишу об вечірній годині?
— Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині!
2
Він розвився, наш дуб-себелюбок,
На зеленій далекій землі.
Сивий голуб скликає голубок
Біля хати у сонці, в теплі.
Я забула, як сонце те гріє,
Як вуркочуть мої голуби.
Хто їм проса із жмені посіє?
Не хилися, борись і люби!
Як нам важко в чужинському полі.
Вже нам видно — палають фронти.
Ми радянські дівчата в неволі,
Йдіть же швидше, кохані брати!
Чорні, схудлі, без хати й одежі,
Пишем сни, сподіваємось ми.
Рідний дубе, в зеленій мережі,
Про майбутнє ти нам зашуми!
3
Небо квітневе пливе безкрає,
Хазяйка квокче: ми ж у раю.
Півень ізранку не так співає,
Як у Лебідці, в нашім краю.
Ходить нахохлений, гребінь ізбоку,
Просто як Гітлер, хай йому біс!
Я б його вбила, та мати мороку
З тею хазяйкою, буде сліз,
Буде прокльонів на мої руки,
Вони помарніли й без тих проклять
З їжі чужої, з болю, з розлуки,
З днів одиноких, як чорних розп'ять.
4
Здрастуйте, мамо, пишу вам удруге,
Першу листівку ви мали чи ні?
Її написала я в тяжку недугу,
А зараз поправилась, ліпше мені.
Як мене з дворища в двір гонили,
Знаю від горя найглибшу глиб,
Ви мене сивими б косами крили,
Своїми руками оберегли б.
Ви мені б ложку дали до їжі,
Хоч не їмо ми наварених страв,
Дали б сорочку білу та свіжу,
Ту, що носили прати на став.
Ту, що на вітрі теплім сушили,
Гладили туго на білім столі.
Як ви казали: висмокчуть жили,
Мамо, не жили, — кровинки малі!
Що там від Марка з далекого краю?
Знає він, мамо, хоч де я живу?
В снах його бачу, прокинусь — гукаю,
Правда, і вдень і увечір зову.
* * *
Отак за світанком і день переходив,
За тижнями — тиждень, а там місяці
У даль, як у вирій, пролинули, й подив
І гореч притихли, лиш смуток в лиці
Не стерся, не вицвів, та злоба і сором
Душили на серце, лились через край.
Дивись, Катерино, побратана з горем,
Радянського війська похід виглядай!
Які з Батьківщини вітри задувають,
Якими мотивами снять солов'ї,
І зорі в півнеба не одцвітають,
Життя комсомольського друзі твої.
Підійметься день не співуче, не плавко,
Не рясно, не гінко в жита голубі,
Хазяйка — чорненька і злюча, як п'явка,
Ізнову упнеться у серце тобі.
Що ти не до ладу корів подоїла,
Що хліб перепечено вчора в печі,
Живеш не до діла, і спиш не до діла,
Украйніше швайн! — поїдаєш харчі.
Що треба, те й сталося: ніччю, без слова
Зібралася, гнівно пройшла під замком,
Подвір'я спахнуло, як свічка воскова,
Будинок же тлів черепичним димком,
А потім і він спалахнув, як заклята
Трава-пересушка, і вибухнув дим.
То помста, розплата твоя і відплата,
Над катом твоїм і над горем твоїм.