У перехідній камері, куди вони потрапили, було темно. Аліса ввімкнула ліхтар і знайшла двері, що вели всередину астероїда, Двері відчинялися, як тільки врівноважився тиск у перехіднику та астероїді. Аліса кинула погляд на браслет-реєстратор зовнішніх умов. На ньому спалахнула зелена іскра — повітря придатне для дихання, температура плюс сімнадцять градусів. Але шолома вона відкидати не стала, навіть не підняла забрала — мало які мікроби можуть таїтися в цьому повітрі.
— Іди на три кроки ззаду, — сказала Аліса своєму супутникові. — Якщо зі мною щось станеться, ти зможеш відстрибнути назад.
Через кілька кроків вони дійшли до повороту коридора.
Коридор був вузьким, стіни холодними й нерівними, наче його було витесано в скелі. За поворотом коридор розширювався, в стінах з'явилися ніші й відгалуження, та Алка не ризикувала поки заглядати туди, бо думала, яю основний коридор скоріше приведе їх до центру астероїда.
Освітлений коридор був ледве-ледве. Від світильника до наступного світильника було метрів по тридцять, а горіли вони слабо. А оскільки в нішах і відгалуженнях узагалі світла не було, то весь час здавалося, що там зачаїлися якісь істоти й насторожено стежать за Алісою та Юдзо.
І хоч Аліса була готова до будь-яких несподіванок, те, що сталося, перелякало її на смерть.
Велика важка рука висунулася з чорної ніші й опустилась їй на плече.
Аліса охнула й присіла; Вона навіть не змогла втекти — ноги підкосилися від страху.
Юдзо налетів на неї.
— Що? — спитав він здавленим голосом.
— Тихше, — відповів хтось. Той, чужий голос, долинув звідкілясь ізверху, ніби зі стелі. — Ні звуку.
І тоді з ніші вийшов Посейдон.
Коли Аліса зрозуміла, що це друг, ноги відмовилися її тримати і вона змушена була притулитися до робота. Метал його ніг був гладеньким і теплим.
— Посейдончику, — прошепотіла Аліса. — Не можна так лякати.
— Пробач, — відповів робот, — але я не мав змоги кричати тобі здалеку, щоб ти не боялась. Я ледве впорався з першою партією моїх друзів і двоюрідних братів. Наступна партія може виявитися рішучішою.
— Що це означає? — спитав Юдзо, якого Посейдон не злякав.
— Є очі, дивися, — сказав Посейдон і ввімкнув на повну потужність свій шоломовий ліхтар.
За поворотом, у глибокій ніші лежали купою, саме купою, іншого слова не добереш, кілька бандитів. Чорні тіла переплуталися ногами й руками, деякі були взагалі без голів.
— Ой! — вигукнула Аліса. — Ти вчинив страшний злочин! Робот не може вбивати людину. Що з тобою, Посейдоне?
— А якщо вони вороги і вбивці? Я повинен терпіти?
— Ворогів і вбивць повинен судити суд, — сказала Аліса.
— Де суд? Покажи мені його? Куди доправити злочинців? Як умовити їх, що їм треба бути цяцями і йти, куди їм скажуть?
— Я розумію, але все одно так не буває.
Юдзо присів навпочіпки й уважно розглядав убитих.
— Це ж не люди! — раптом озвався він.
— Розумник! — Посейдон голосно зареготав, задоволений тим, що піддурив Алісу. — Як тільки я зрозумів, що вони — роботи, не більше як сліпі машини, одразу ж узявся до діла по-справжньому. На відкритому місці вони, звичайно, сильніші від мене і могли б розібрати мене на частини. Але у вузькому коридорі я набагато сильніший. А чому?
— Тому що ви розумніші, роботе-сан, — відповів Юдзо.
— Я радий, що з тобою зустрівся, — сказав Посейдон. — Мені дуже приємно познайомитися з таким кмітливим хлопцем.
— А ви не бачили мого батька? — спитав Юдзо.
— Коли? Я тут такий же новачок, як і ви.
— А Поліна, де Поліна? — спитала Аліса.
— Поліну будемо шукати. І професора Комуру будемо шукати. І всіх знайдемо. Тільки спочатку я хотів би познайомитися з тими, хто нацьковує бездушних роботів на чесних космічних мандрівників. І поговорити з ними серйозно.
Робот відсунув убік відламану руку одного з бандитів, і з неї викотилася Алісина чашка. Аліса підхопила її.
— Дивна річ, — сказала вона. — І при посадці не розбилась, і тут уціліла.
— Ти ще нап'єшся з неї чаю, — пообіцяв Посейдон.
Серед тиші підземелля почувся віддалений тупіт.
— Шкода залишати поле бою, — мовив Посейдон. — Але гадаю, що найрозумніше відступити. Війна не в наших правилах.
Вони поквапилися вперед, де Посейдон набачив вузький хід убік. Там і зачаїлися, вимкнувши ліхтарі.
За хвилину повз них пробігли вервечкою кілька чорних роботів. Потім їхні кроки стихли. Чути було короткі звуки-клацання, якими обмінювались роботи. Скрип і гуркіт — либонь, вони розтягували купу своїх співбратів, намагаючись збагнути, що ж сталося.
— Зараз вони здогадаються, що в них на астероїді завівся ворог, — прошепотів Посейдон. — Через те нам краще не ждати тут. Чим будемо далі звідси, тим краще.
І вони побігли коридором, стараючись вибирати менш освітлені, вузькі ходи, щоб заплутати сліди погоні.
9
Поліну мучило безділля. Щось треба було робити. Невідомо, що сталося з Алісою та Юдзо, невідомо, де Посейдон, невідомо, нарешті, де ж вона знаходиться і чому її ув'язнили в цій камері. І, головне, невідомо, що ж сталося з тими людьми, хто був тут раніше, до неї.
Поліна підвелася й знову заходилася стукати в залізні двері.
— Випустіть мене! — кричала вона. — Хто ваш начальник? Я вимагаю, щоб ви мене відвели до нього.
— Мовчати, — почувся голос із-за дверей. — Ти заважаєш відпочивати ашиклекам.
— Кому?
Ніякої відповіді.
Поліна огледілася в пошуках чого-небудь міцного, може, палиці або бруска, щоб сильніше бити в двері. Їй на очі навернулась пом'ята, але загалом ціла туба — величезна закручена труба, що залишилася від групи "Гучний сміх".
Вона взяла тубу, згадала, як надівають її через голову оркестранти, знайшла мундштук і після кількох невдалих спроб змогла видати з неї низький гучний звук,
Вона відчула, як цей звук проник крізь двері й полинув по всьому астероїду.
Звук проник так далеко, що робот і його супутники, які бігли коридором за кількома стінами, почули цей звук.
— Ти чуєш, Посейдоне? — спитала Аліса. — Тут є люди.
— Чому ти так вирішила? — здивувався робот. — Хіба на астероїді нема своїх музикантів?
— Жаль, — відповіла Аліса. — Я не подумала, що може грати хтось інший. У твого батька нема сурми?
— Нема, — здивувався Юдзо. — Він ніколи не грав на сурмі.