Офіцерові вуста пересмикнулись.
– Гм… однако ти, братєц, очєнь смєл… Однако, хотя смєлость і красівая вещ, но єслі она неумєстна, то кроме повєшанія у нас єщо дають і по мордє… Получі-ка, братєц, вперьод.
І розмахнувшись, ударив моряка по обличчі. Той не затулився, не відступив, лише в очах йому пролетіло щось подібне до прощання – прощання з молодістю, з життям, з міцністю м’язів і стрункістю тіла.
І сказав моряк:
– А в нас отак б’ють, братєц…
І Знаменський покотився по землі. Матрос вибив йому два зуби й розчавив щелепи. Зразу ж до офіцера підскочили конвоїри і допомогли йому підвестися. Знаменський відпихнув їх і, витерши хусткою кров, звернувся до матроса з до божевілля спокійною посмішкою:
– Смєло і нагло… – і розстібнув рукою кобуру.
Блиснув бравнінґ. Лад затаїв дихання.
– Война жертв іскупітєльних просіт… – з холодною іронією сказав офіцер, – і, хотя ти мнє нравішся, но…
Лад загомонів.
– Не смійте!
– Убивця!
– А-а-а!
– Смірно! – вигукнув офіцер. – Ви что? Бунтовать?.. – і до конвою: – По бунтовщікам пальба взводом! Взвод!
Павза. Дула гвинтівок грізно вп’ялися у полонених. І раптом обеззброєні люди замовкли.
– Не треба, братство, – вигукнув матрос, – мовчіть…
Ляснув постріл. Змахнувши руками, матрос упав у багно. Його мізок оббризкав офіцерів мундир і, витираючи його носовиком, Знаменський процідив:
– Нізшая раса… Даже умєрєть красіво не умєют.
IV
Загнали у касарні – пакгавзи. Були ці пакгавзи з продірявленими дахами, темні, задушливі. Люди валялися просто на землі – дужі з хворими, мертві з живими. Людей, людей, що оселедців у діжці. Хворих полонених навіть до шпиталів не брали: не було вільних ліжок.
Коли ми увіходили, довелося ступати мало не на голови тим, що лежали. Ніхто на нас не звернув уваги і, лише, хтось з кутка вигукнув:
– Рязанскіє землякі єсть?
Але суворо й насмішкувато прозвучала відповідь:
– Усі ми земляки… у землю всі підемо…
Тоді людина з білявим, довгим волоссям надтріснуто крикнула:
– Не треба… не треба у землю! Мовчіть! Чуєте? Мовчіть, бо й без вас моторошно… чорно… – і заплющивши очи, білявий простогнав: – Ніно… Ніночко… Ніно… згадуй мене… я салдат… і гину по-салдатському… Ні…
Замовчав. Міцно стиснув зуби, і ще більш запалало худорляве лице. Ми зі Стьопкою потрапили у куток. Там лежала мертва людина з синім, запухлим лицем. По губах, залазячи в розтулений рот, лазили мухи.
Двоє полонених богучарців відтягли трохи далі мерця до купки хворих, і ми розмістилися на брудній, захарканій підлозі. Стьопка оглянув касарню і сказав:
– Нічого собі поміщєніє… Краса. Помирати не треба. Але, братішки, плюньмо. Не журіться. Ачей і нині видеремось. У яких лише перепльотах не були?.. Нічого…
Корнієнко, червоноармієць з кінної розвідки, похмуро почухав тім’я:
– Ні, хлопче… Тутечки нам і лабець… Кришка нам у цій ямі…
Дашковський, лежачи горілиць, перев’язував поранену руку й усміхнувся:
– Так, уже й "кришка"? А наші хіба не прийдуть?
– Поки прийдуть – ми десять разів встигнемо здохнути.
– А ніг хіба немає?
Мовчанка.
На вулиці багно, калюжі. Висне нудний вечір. Пливуть незграбно-фантастичними табунами величезні, сірі хмари.
Тоскно.
Тоскно.
Тоскно.
На вокзалі – метушня, брязкіт, свистки паровозів, лайка, іржання коней.
Ешелон за ешелоном ідуть на північ поїзди… Ідуть донці, кубанці, терці, їдуть калмицькі й чеченські орди – туди, на Москву, на Москву, де напружуючи усі сили, відбивається напівзруйноване, червоне військо.
І далі, ще далі – у Сибіру, на Уралі триває жорстока боротьба.
І ось тут, на невеличкій станції, у пакгавзі кілька тисяч людей, завмираючи чекають: хто переможе?
І коли переможуть свої – знову воля, прекрасна, велика воля. А якщо…
Ніби крізь сито пропущений, падає на землю холодний, дрібний дощ.
Осінній дощ.
Що буде? Що буде далі?
– Ноги маємо… – говорить Стьопка, – та, на жаль, трохи поганенькі ноги… Почекаємо поки відпочинуть…
Почекаємо.
V
Кожного дня до нашого приміщення заходила сестра Віра. Була вона з полонених і, як фахівець, правила за сестру у медичному відділі при штабі Н-ського добровільницького корпусу.
Пам’ятаю: худорлява, бліда, ходила тихою ходою, довго сиділа, певніш простоювала навпочіпки біля тяжкохворих. І на обличчі її лежала печать муки, якоїсь надлюдсько важкої безпорадності…
Полонені її дуже любили, особливо після такого вчинку: сестра Віра якраз обходила хворих. У кутку самотній, обшарпаний лежав полонений Зощенко. Вже другий день, як він заслаб на тиф.
Прийшли брати полонених на роботу. На чолі конвою був хорунжий Зотов, завжди п’яна, пиката, з волячою шиєю людина. Величезна людина. Така, що дивлячись на неї, думалось: "для чого це так пожартувала природа? Обтягти це кремезне, міцне тіло офіцерським мундиром, замість того, щоб поставити його вергати каміння, крутити приводи, тягати багатопудові вантажі?..".
Підійшли конвоїри до Зощенка.
– Цей… – коротко тикнув пальцем Зотов і пішов був далі. Але полонений не підводився.
Розпалений спекою, він лише встромив у стелю блискуче провалля очей і, намагаючись щось сказати, ворочав пересохлим язиком.
– Ну, живо, – підштовхнув його прикладом старий козак-конвоїр. Зощенко, навіть, не ворухнувся від стусана. – Не хоче, падло, – злісно крикнув козак.
Зотов круто повернувся. Товаряче обличчя йому налилось кров’ю, у руці швидко й погрозливо закрутилась козацька "куцка" – нагай з олив’яним грузенем.
– Что-о-о? – заревів він. – Кто не хочєт? Кто?
"Куцка" підвелась ще вище. Ще хвилина і зміюкою уп’ялась би вона у тіло хворого, але коло Зотова опинилась сестра Віра, бліда, тремтіла вся схвильована. Гнівно скрикнула:
– Не смійте! Не смійте! Він – хворий…
– Вон!!! – люто шарпнув її Зотов. – Сама із такіх же.
– Не смійте… – не випускала офіцерової руки сестра, – я скаржитимусь. Я корпусному лікареві скаржитимусь… навіть дикуни милують хворих… а ви… ви…
Зотов устромив пильний, повний ненависті погляд у сестру, з хвилину повагався і потому просто в обличчя їй просичав:
– С-сволоч… повія червона.
Круто повернувся. Вийшов.
Тоді сестра впала головою на ліжко, плечі її затремтіли і я почув, як крізь ридання, вона шепотіла: