Але ніхто не міг забрати документів до себе додому, — сказав полковник. — Кожен новий урядовець мусив знайти їх на своєму місці. Адвокатові вже не ставало терпцю.
І нарешті, якщо ці папери вийдуть тепер з міністерства, то в списку їх поставлять на нову чергу.
Дарма, — сказав полковник.
Справа затягнеться ще на роки.
Дарма. Чекав довше, зачекаю ще.
Полковник поставив на столику в вітальні чорнильницю, поклав блокнот з лінованого паперу, ручку, чорнило й вимочку, а двері в кімнату лишив відчиненими на випадок, коли треба буде порадитися з дружиною. Вона молилась, перебираючи чотки.
Яке сьогодні число?
Двадцять сьоме жовтня.
Він писав дуже старанно, поклавши руку з ручкою на промокальний папір, спину тримав рівно, щоб легше дихати, як його вчили в школі. Духота в зачиненій вітальні ставала нестерпною. Краплина поту впала на лист. Полковник зібрав її на вимочку. Потім спробував підшкрябати слова, що розпливлись, але посадив кляксу. Однак його те не збентежило. Він написав примітку й зазначив на берегах: "набуті права". Тоді перечитав весь абзац.
Коли мене внесли до списку?
Дружина, не припиняючи молитви, почала згадувати.
Дванадцятого серпня сорок дев'ятого року.
За хвильку пішов дощ. Полковник заповнив аркуш великим, наче дитячим письмом, таким, як його навчили в народній школі у Манауре. Потім ще піваркуша — й підписався.
Перечитав листа дружині. Та після кожного речення схвально кивала головою.
Дочитавши, полковник заклеїв конверта й погасив світло.
Попроси кого-небудь, щоб тобі передрукували листа на машинці, — сказала жінка.
Ні, — відповів полковник. — Мені вже набридло просити.
З півгодини він слухав, як злива тарабанить по пальмовому листі даху. У селищі почався справжній потоп. Після сиґналу гасити світло в хаті де-не-де почало протікати.
Давно треба було так зробити, — сказала жінка. — Завжди краще порозумітись без посередників.
Це й зараз не пізно, — відказав полковник, прислухаючись до плюскоту дошу. — Можливо, все вирішиться до того, як скінчиться термін застави на будинок.
Залишилось два роки, — сказала жінка.
Він засвітив світло, щоб знайти, де крапає зі стелі. Підставив там бляшанку, взяту від півня, й повернувся до спальні під металічний стукіт крапель по блясі.
Може, їх так зацікавить нагода заробити, що вони вирішать усе ще до січня, — сказав полковник. І сам себе переконав. — Тоді якраз мине рік після Агустінової смерті, і ми зможемо піти в кіно.
Дружина тихенько засміялася.
Знаєш, я вже й не пам'ятаю тих смішних ляльок, — сказала вона. Полковник спробував розгледіти її крізь сітку від москітів.
Коли ти була останній раз у кіно?
В тридцять першому році, — сказала вона. — Пускали "Заповіт мерця".
Була бійка?
А хто зна... Якраз на тому кадрі, коли привид намагався викрасти у дівчини намисто, линув дощ.
Шум дошу приспав їх. Полковника непокоїв якийсь біль усередині. Але він не стривожився. Він був готовий пережити ще один жовтень. Загорнувся в ковдру з вовни, на мить уловив натужне жінчине дихання — вже невиразно, пливучи у сні. Тоді заговорив — цілком свідомо.
Жінка прокинулася.
— 3 ким це ти говориш?
Ні з ким, — відказав полковник. — Я подумав, що на зборах у Макондо ми мали рацію, коли радили полковникові Буендіа не здаватись. Через це бо й пропало все.
Лило весь тиждень. Другого листопада — всупереч полковниковій волі — жінка віднесла квіти на Агустінову могилу. Повернулася з цвинтаря, і її знову схопила хвороба. Це був тяжкий тиждень. Тяжчий, ніж ті чотири тижні жовтня, коли полковник не вірив, що він їх переживе. Хвору навідав лікар і, вийшовши з кімнати, бадьоро виїукнув: "З такою ядухою я міг би пережити всіх у селищі!" Але поговорив з полковником наодинці й приписав суворий режим.
Полковникова хвороба також загострилась. Він невимовно мучився, сидячи годинами у вбиральні, аж поки на ньому виступав холодний піт. Він відчував, що гниє живцем, що гниль шматками випадає з нутра. "Це зима, — тлумачив він собі й не втрачав надії. — Мені покращає, коли перестане лити". І він справді вірив у це, був переконаний, що доживе до хвилини, коли прийде лист.
Тепер йому самому довелося поратись по господарству. Не раз він скрипів зубами, коли просив продати наборг у сусідніх крамницях. "До другого тижня, — казав він, хоча й сам не вірив у це. — Мені мають прийти гроші після п'ятниці". Коли дружина очуняла після хвороби, вона не впізнала чоловіка.
Живий кістяк, — сказала вона.
Це я навмисне, щоб вигідніш себе продати, — відказав полковник. — Фабрика кларнетів уже замовила мої кістки.
Але насправді його підтримувала надія на лист. Виснажений, змучений безсонням, він не міг дбати водночас і за себе, й за півня. В другій половині листопада він гадав, що півень здохне, не ївши два дні, бо не було кукурудзи. Тоді він згадав про жменю квасолі, яку був повісив у липні над плитою; полускав стручки й сипнув півневі в бляшанку сухих квасолин.
Йди-но сюди, — покликала дружина.
Зажди хвилинку, — відгукнувся полковник, дивлячись, чи їсть півень. — "Коли голодний, то вовка з'їси"...
Коли він зайшов до спальні, жінка спробувала сісти на ліжку. Від її змученого тіла пахло цілющими травами. Вона через силу вимовляла слова, одне по одному:
Викинь... зараз мені... того півня.
Полковник передбачав, що ця мить настане. Він чекав на неї з того самого вечора, коли розстріляли його сина, а він вирішив зберегти півня. У нього був час подумати.
Вже не варто, — сказав він. — Через три місяці будуть бої, і ми тоді зможемо продати його за кращу ціну.
Річ не в грошах, — сказала жінка. — Коли прийдуть хлопці, скажи їм, щоб забрали його і робили з ним що хочуть.
Це заради Агустіна, — промовив полковник заздалегідь обдумані слова. — Уяви собі, як би сяяло його обличчя, коли б він прийшов до нас зі звісткою, що півень переміг!
Жінка справді подумала про свого сина.
Через цих проклятих півнів він і загинув! — скрикнула вона. — Якби третього січня він залишився вдома, не було б і лиха, — і вказала "на двері кощавим пальцем: — Я немов бачу його, як він виходить з півнем під пахвою. Я попередила, щоб він не йшов шукати щастя на півнячих боях, а він усміхнувся і сказав: "Мовчи, ввечері у нас буде грошей, хоч греблю гати".