– Та вислухайте ж мене, нарешті!
– Ви заплуталися, друже, – зауважив Букар.
– Курціус – це вистава чи не вистава? – спитав Годешаль.
– Ні, – відповів старший писар, – це кабінет воскових фігур.
– Закладаюся на сотню франків проти одного су, – вів далі Годешаль, – що кабінет Курціуса – це зібрання предметів, які можна назвати виставою. В ньому є те, що можна оглянути за різну плату, залежно від місця, на яке ви сіли…
– Бридня, бридня! – сказав Сімонен.
– Дивись, щоб ти не заробив у мене ляпаса! – мовив Годешаль.
Писарі знизали плечима.
– Зрештою, звідки ми знаємо, що ця стара мавпа не покепкувала з нас, – зауважив Годешаль під дружний сміх. – Адже відомо, що полковник Шабер давно помер і що його дружина вдруге вийшла заміж за графа Ферро, державного радника. Пані Ферро – одна з наших клієнток.
– Дебати сторін переносяться на завтра, – заявив Букар. – До роботи, панове! Годі байдикувати! Штурмуймо папери! Швидше дописуйте супліку: її треба подати на засідання Четвертої палати. Справа розглядатиметься сьогодні. Отже, по конях!
– Якщо це полковник Шабер, то чому він не дав добрячого копняка в зад шельмі Сімонену, коли той удавав із себе глухого? – сказав Дерош, вважаючи цей аргумент вагомішим за Годешалів.
– Але ж ми так нічого й не вирішили, – знов обізвався Букар, – тож чи не піти нам до Французького театру в другий ярус – подивитися Тальма у ролі Нерона? Сімонен сидітиме в партері.
Сказавши це, старший писар сів за своє бюрко; решта теж посідали до своїх столів.
"….виданого в червні тисяча вісімсот чотирнадцятого року" (останні слова повністю), – мовив Годешаль. – Написали?
– Так, – відказали обидва переписувачі та писар; їхні пера зарипіли по гербовому папері, і контора враз сповнилася шерехом, так наче сотня хрущів, спійманих школярами й посаджених у паперовий згорток, зашкреблися в його стінки.
"І ми сподіваємося, що панове судді…" – провадив автор супліки. – Стривайте! Дайте я перечитаю фразу. Я вже й сам заплутався…
– Сорок шість… (Це буває, буває!) і три, разом сорок дев’ять, – пробурмотів Букар.
"І ми сподіваємося, – вів далі Годешаль, перечитавши написане, – що панове судді виявляться гідними його величності творця ордонансу і належно оцінять ниці заміри адміністрації капітулу ордену Почесного легіону, давши законові широке тлумачення, що його ми тут пропонуємо…"
– Пане Годешаль, чи не бажаєте випити склянку води? – спитав юний писарчук.
– Ох, цей мені Сімонен! – мовив Букар. – Ану мерщій бери свої папери і – ноги в руки! – біжи до Будинку інвалідів.
"…що його ми тут пропонуємо", – диктував далі Годешаль. – Допишіть: "в інтересах (повністю) пані віконтеси де Гранльє".
– Як! – вигукнув старший писар, – Ви насмілюєтеся складати супліки в справі віконтеси де Гранльє проти Почесного легіону, – справі, яку контора веде на власний страх і ризик? Йолоп ви, та й годі! Будь ласка, збережіть копії чернетки, вони згодяться мені в справі Наварренів проти добродійних установ. Уже пізно, я напишу коротеньку супліку з усіма "беручи до уваги" і сам піду в суд.
Така-от сцена – одна з численних розваг молодості, і коли людина згадує її на схилку літ, то каже: "Гарні були часи!"
Близько першої години ночі той, хто називав себе полковником Шабером, постукав у двері до пана Дервіля, стряпчого при суді першої інстанції департаменту Сена. Воротар сказав, що пан Дервіль досі не повернувся. Старий відповів, що йому призначено прийти, і піднявся до цього знаменитого правознавця, який, дарма що був іще молодий, мав славу найрозумнішого з-поміж судовиків. Старий нерішуче подзвонив і, на превеликий свій подив, побачив старшого писаря: той розкладав на столі у їдальні патрона численні теки зі справами, які мали завтра слухатися в суді. Писар, теж здивований, привітався до полковника й запропонував йому сісти, що той і зробив.
– Правду кажучи, пане, я гадав, що ви вчора пожартували з мене, призначивши для відвідин таку пізню годину, – мовив старий з удаваною веселістю злидаря, що силкується всміхнутись.
– Так, писарі жартували – і все ж вони сказали правду, – відповів Букар, не відриваючись від роботи. – В цей час пан Дервіль готується до слухання справ; він обмірковує докази, можливі ускладнення та способи захисту. Вночі – саме вночі – його осявають мудрі думки: адже тиша і спокій сприяють злетові його незвичайного розуму. Відколи він практикує, ви – третя людина, яка дістане пораду посеред ночі. Коли патрон повертається, то відразу сідає вивчати справи, кожну читає від першої до останньої сторінки, працює чотири-п’ять годин, а тоді викликає мене і дає вказівки. Вранці, з десятої до другої, він приймає клієнтів, а решту дня присвячує діловим побаченням. Вечори проводить у світському товаристві, щоб підтримувати необхідні зв’язки. Тож у нього лишається тільки ніч, щоб прочитати й осмислити судові рішення, перегорнути Кодекс законів, накреслити план битви. Він не хоче програвати жодної справи – він залюблений у своє мистецтво. Він не візьметься вести першу-ліпшу справу, як це роблять інші повірені. Його життя – це життя людини навдивовижу діяльної. Ну, та й гроші він заробляє чималі.
Старий слухав, не обзиваючись і словом; його чудернацьке обличчя здавалося таким тупим, що старший писар, глянувши на нього, замовк.
Незабаром прийшов і Дервіль – він був у фраку; старший писар, відчинивши йому двері, знов узявся розкладати теки.
Якусь мить молодий стряпчий стояв нерухомо, намагаючись розгледіти в напівтемряві незвичайного клієнта, що чекав на нього.
– Полковник Шабер не ворухнувся на стільці; він був подібний до воскової фігури з кабінету Курціуса, куди Годешаль хотів повести приятелів. Однак ця нерухомість, мабуть, вражала б не так сильно, якби вона не доповнювала того дивного видива, яке являла собою особа прохача. Старий воїн був худий і кощавий. Гладенька перука, умисне насунута на чоло, надавала йому якоїсь таємничості. Очі були мовби вкриті прозорою полудою – так наче полум’я свічок мінилося синюватим полиском на помутнілому перламутрі. Бліде, безкровне обличчя, вузьке, мов лезо ножа, – якщо дозволите вжити це утерте порівняння, – скидалося на обличчя мерця. На шиї була зав’язана стара краватка з чорного шовку. Всю постать нижче цієї брудної бинди оповивала густа тінь; вразливій людині могло б здатися, що це старе обличчя – химерний витвір пітьми або якийсь із портретів пензля Рембрандта, тільки без рами. Криси капелюха, глибоко насунутого на чоло, затінювали всю верхню частину обличчя старого. Цей разючий, хоч і цілком природний, контраст світла й темряви підкреслював кривулясті, холодні лінії глибоких зморщок, мертвотну безбарвність шкіри. Нарешті, закляклість тіла, тьмяний, згаслий погляд гармоніювали з виразом якоїсь похмурої безтямності, з принизливими ознаками недоумства і робили обличчя таким зловісним, що його годі змалювати, бо в людській мові немає таких слів. Однак той, хто зроду спостережливий, – а надто юрист, – міг побачити на виду цього безталанника вираз глибокої туги, сліди злигоднів, що спотворили його, – так, як дощ краплина по краплині точить найпрекрасніший мармур. Лікар, письменник, суддя прочитали б за цією величною потворністю справжню драму, яка скидалася на ті химерні творіння, що їх мимохідь малює художник на краєчку літографського каменя, гомонячи з друзями.