Але ні поведінка, ні сдокійне, розумне обличчя головного полковника, ні веселі, лукаво прижмурені очі не підтверджували того, що так лякало Хаячка.
– Один раз я бачив такий театрум,— похвалився задоволено хтось з сотників.— Це щось ніби наш вертеп, тільки без кіз, іродів та корчмарів,— пояснив повстанцям.— Кілька років тому приблукалися до нас львівські спудеї і на вигоні за селом показували такий театрум про одного царя, який наказав убити свою дружину, бо полюбив іншу. Навіть корону мав на голові і був одягнутий у червоний жупан. Ціле село збіглося тоді на вигін. Але як царські слуги стали душити нещасну жінку, то наші баби не витримали, кинулись на слуг і таки добре нам’яли їм боки… Та й над царем не змилувались – одлупцювали, як бевзя,— аж засміявся, згадавши веселу подію.-Жону врятували од смерті, але виявилося, що то був всього лиш переодягнений спудей.
Старшини сміялися, і тільки Семен залишився серйозним, ба навіть нахмуреним, ніби чогось розсердився на сотника.
Хто з присутніх міг здогадатися, що одним з тих царських слуг був їх головний полковник?
– Скоро побачиш, сотнику, такий театрум, якого ніхто навіть уві сні не видів,-посміхнувся лукаво.-Півпанцирів та кольчуг у нас набереться для трьох хоругов. Я буду за Лаща; сотник Грига-за Лянцкоранського, ви ж,-показав на старшин,— за хорунжих, а повстанні – за шляхетнонароджених панцирних товаришів.
Старшини ахнули і, зрозумівши, що замишляє їх головний полковник, і на мить ніби заніміли від захвату й несподіванки.
Отямившись, з радісним гомоном кинулись до Семена, оточили його тісним колом. Кожний просився в "театрум", кожний запевняв, що бездоганно виконає свою роль, прагнув доказати свою відвагу, заслужити пошану товаришів та головного полковника, насміятися над панами.
Але бажаючих виступати в цьому дивовижному театрумі було вдвічі більше, як кольчуг, півпанцирів та коней, і не всі одержали ролі. В першу чергу Семен відбирав тих, які володіли польською мовою. Серед побратимів же знайшлося навіть кілька таких, що знали латину.
Сонце сховалося за карпатські вершини, і рух на греблі припинився. Лукашевич наказав не пускати нікого після заходу сонця на греблю, і рукодайні та загродові, які зараз її стерегли, суворо виконували цей наказ.
Нічна темрява вже огорнула Отинію, як з лісу виїхало кілька сотень вершників у півпанцирях та кольчугах і подалися на греблю.
Попереду – один у латах, другий у півпанцирі – їхали на баских конях два браві вусаті шляхтичі з високими офіцерськими відзнаками. Вони голосно розмовляли польською мовою, переплітаючи її раз у раз латинськими словами.
Дивлячись на шляхтичів, ніхто не пізнав би в них головного полковника повстанчої армії Семена Височана і колишнього вікторівського панотця, а зараз сотника Григу.
За ними їхали "панцирні старшини", гусари, а за вершниками котилися гармати і фальконети. Замикала похід піхота.
То було якесь дивне військо, таке, якого розбуджені шумом отинійці ніколи не бачили. Воно було по-різному озброєне та одягнене, а відгомін кроків свідчив, що чимало піхотинців босі. Це викликало в міщан різні здогадки, бо королівське і гетьманське військо босим не ходило.
Отинійці кивали головами, збуджено перешіптувались, і в нічній темряві дивно блищали їх очі. Вони, мабуть, уже здогадалися, хто це прибув і куди поспішає…
Тим часом офіцери доїхали до загорожі з дубових колод, що закривала дорогу на греблю, й зупинилися.
– Забирайтесь геть з греблі, бо стрілятимемо! – долетів до Семена та Григи грізний голос з-за загорожі.
– Як смієш так зухвало поводитися з королівськими офіцерами? – вигукнув обурено Семен.— Хіба не бачиш, хто ми?
– Бачимо, що королівські, але на греблю не велено нікого пускати,— виправдувався вартовий.
– Скажи своєму панові, що коронний регіментарій Самуїл Лащ хоче його бачити,— бундючно наказав вартовому Семен.— Але негайно, бо я не худопахолок і чекати не звик.
З-за загорожі долетіли схвильовані голоси.
Ім’я Лаща було загальновідоме в цілій Речі Посполитій, а його жорстокість наганяла страх.
– Зараз повідомимо про вашмосць нашого сотника Закревського,— пообіцяв хтось з вартових.
– Та не шкодуй ніг, бо накажу стріляти по греблі з гармат! – гнівно гримнув на вартових "королівський регіментар".— Чи, бува, це не Базилі Закревський?-поділився шепотом своєю здогадкою з хорунжим.— Ото буде театрум.
Не минуло, й десяти хвилин, як до Семена та Григи долетів стукіт кінських копит, і біля загорожі зупинився вершник.
– Кажуть, що один з вашмосців назвав себе славетним коронним регіментарієм паном Самуїлом Лащем,— з недовір’ям поставився до нічних гостей.
– Ось він перед тобою,— під’їхав до загорожі Семен.— Придивись, вашмосць,— кинув бундючно, знаючи, що ім’я Лаща сповнить Закревського страхом і пошаною.— А це мій хорунжий панцирної хоругви князь Ксавери Лянцкоронський,— показав на Григу. Знаменитий лицар, родич славетної пам’яті незабутнього нашого гетьмана.
Слова регіментарія справили на вершника таке враження, що, сплигнувши з коня, він підійшов до вельмож.
– Чолем славетним лицарям Жечи Посполітей,— вклонився Семенові і Гризі.
– Чолем! А хто вашмосць такий, якого стану? – зацікавився регіментар.— Хоч ніч і не видно персони, але слова і поведінка свідчать про шляхетнонародженого.
– Базилі Закревський, гербу "Підкова",— відрекомендувався вершник.— Сотник двірської сторожі пана Лукашевича.
– Ей, стривай, сотнику!-вигукнув регіментар.— Чи, бува, вацьпан не родич пана на Братківцях Антонія Закревського?
– Його син! – аж стрепенувся від солодкого хвилювання Базилі. Славетний Лащ знає його батька, а знайомство з коронним регіментарем – неабияка честь.
– Яка мила зустріч,-виявив і свою радість регіментар.— Я, мабуть, розповідав вашій княжій милості про свого старого приятеля Антонія Закревського? – звернувся до свого високого соратника.
– Овшем[40]— гаркнув, ніби жбурнув словом, гетьманський родич і якось дивно закашляв.— То було, здається, на банкеті у гетьмана Потоцького, а чи у короля, коли ви грали з ним у карти. Докладно вже не пригадую. Вашмосць програв тоді десять тисяч дукатів і якийсь маєток на Україні.