– Не квапся, полковник,— з гіркотою озвався Мочернюк.— Ще не одна ніч мине, поки ми здобудемо замок.
– Що ти хочеш сказати? – стривожився Семен.
– Лукашевич про вас уже знає,— повідомив опришок.
– Зрадив посіпака-гайдук! – рубонув рукою в повітрі Семен.
– Незаслужено кривдиш людину, полковнику,— заступився за гайдука опришок.— Хтось із довірених зрадив десятника. Дізнаємось хто – на кіл посадимо, собаку. Лукашевич схопив десятника й кинув у льох, завтра збирається покарати його страшною смертю для постраху й перестороги іншим.
З дальших слів Мочернюка виходило, що Лукашевич, довідавшись про небезпеку, вжив усіх заходів до оборони, завів у замку суворий лад, звелів усім боєздатним пильно охороняти мури. Не довіряючи гайдукам на греблі, старий замінив їх рукодайними та загродовими. Всіх підозрілих у сприянні повстанцям кинув у замкові льохи, погрожує одрубати їм голови. Його, Мочернюка, Лукашевичеві посіпаки шукали по всій Отинії і, не знайшовши, пограбували хату, а дружину і двох синів забрали в замок. Тепер, коли Лукашевич попереджений про небезпеку, наступ на замок заздалегідь приречений на невдачу.
Він, Мочернюк, переодягнувся за ось такого діда, щоб ніхто його не пізнав, тільки так врятувався від найманців Лукашевича.
Семен і старшини, пригнічені і похнюплені, мовчки слухали опришка.
– Що ж тепер діяти, мольнаре? – журливо запитав сотник Грига, який досі не брав участі в розмові.
Мочернюк замислено позирнув на замок.
– Чи я знаю? Може, викопати рови і спустити з ставів воду,— порадив з деяким ваганням.— Вода спливе в річку, земля підсохне, і тоді можна буде обійтись без греблі, наступаючи де завгодно. ї
– Це триватиме до пізньої осені,— сумно похитав головою Семен, відкидаючи пропозицію опришка.— А ми чекати так довго не можемо. Шляхта бита, але ще не добита. У Польщі збирається посполите рушення, вербуються кнехти, і іза якийсь місяць усе це рине в Галичину та й на наше Підгір’я.
– На Отинії ще світ клином не зійшовся,— втрутився в розмову хтось із сотників.— Можна зненацька вдарити і захопити один з інших невеликих панських замків, хоча б і Печеніжинський…
Рада сотника була розумна, але старшини не зраділи їй. Похнюплені, зажурені обличчя свідчили, який прикрий буде для них відступ з під Отинії, яка болюча ця перша невдача.
Семен замислився. У шляхетських замках, про які згадав сотник, можна було успішно захищатися від татар, які не мають ні артилерії, ні навіть мушкетів. Зубами камінь не вкусиш і стрілою його не проб’єш. Але для боротьби з шляхтою вони мало придатні.
Гарматні ядра скоро розвалять тонкі цегляні мури. До того ж у них не вмістяться тисячі повстанців і коней. Тільки пнівська та отинійська фортеці могли вмістити тисячі людей, і в разі потреби там можна було надійно тримати оборону. Саме тому повстанці не повинні відійти з-під Отинії.
– Будемо здобувати замок! – рішуче озваївся полковник.— Я був у ньому, знаю слабі місця… Дерева часто-густо підходять аж до мурів. По них, як по драбинах, можна видряпатись на мури. Але спочатку все ж мусимо здобути греблю. Вдаримо по ній з гармат, а опісля піде в наступ піхота. Багато нас поляже, але іншої ради не знаходжу.
– Війна – не весілля,— підтримав Семена Яремко-Попович. Хоч і поранений, він теж прибув на нараду.— Од смерті ще ніхто не втік. Тим, що поляжуть, вічна пам’ять, а живим своє робити.
– Мертвими хай бог турбується,— докинув і від себе Хаячок.
Слова полковника були жорстокі, але ще жорстокіший був час, і для жалощів не знаходилося місця.
– Здобудемо або загинемо,— загомоніли схвально старшини.
Навіть сотник Бутрин, який оце пропонував здобути якийсь шляхетський замочок тепер приєднався до них.
– Приготуйте полки та сотні до наступу,— наказав Семен, радий, що старшини його підтримали.— Я сам поведу війська в наступ на греблю.
– Ей же, полковнику! Того не буде! – вигукнув сердито Хаячок.— Гната вже поранили, бо такий гарячий, як вашмосць. Де найнебезпечніше, там він перший. А тепер, як ще з тобою трапиться лихо, то що ми будемо діяти?
– Розійдемось домів, і на тому закінчиться наше повстання,— відповів сердито за Семена Яремко-Попович.
– Не хочу завжди ховатися за чужі спини! – скипів Семен.— У мене також є руки, які вміють володіти шаблею.
– Ми, вашмосць головний полковнику, ще у Боднарові тобі сказали, що нам не твої руки, а голова потрібна,— строго нагадав Семенові Хаячок.— А рук у нас досить.
– Полковник Хаячок правду мовить,— зогомоніли старшини.— Слухаємо ми тебе, але часом і ти послухай нас.
Семен строго, незадоволено позирнув на старшин. Він уже хотів нагадати їм про той послух, на якому тримається військовий лад, але раптом посміхнувся, з обличчя зникла суворість.
– Буде так, як я сказав,— озвався твердо, ніби не помічаючи обурення старшин і не чуючи їх незадоволеного гомону.— Я поведу військо, а про мою голову не турбуйтесь. Нічого лихого з нею не трапиться, та й, правду кажучи, вона мені не заважає, і позбутися її не гадаю.
Семен жартував, але його жарти не розвеселили старшин, не розвіяли їх тривоги.
– Гарматне ядро і мушкетна куля не питають, хто що гадає,— кинув хтось із сотників.
– На Самуїла Лаща і князя Лянцкоронського жодна шляхетська шабля не підійметься, жоден мушкетний рукодайний у них не випалить,— якось не до речі перевів розмову на інше Семен.
Старшини здивовано переглянулись, не знаючи, що мають означати дивовижні слова головного полковника.
– Не второпаю, при чому тут Лащ і Лянцкоронський,— покрутив головою Хаячок.— Та й на якого біса вони нам здалися?
– Не кажи так, полковнику, бо вони нам допоможуть,-серйозно запевнив Хаячка Семен.-Ти бачив коли-небудь театрум? – запитав зненацька.
– Га?-жахнувся сапогівський полковник, витріщившись на Височана. Чи, бува, не скоїлось з ним лихо? Спочатку нагородив щось про Лаща та Лянцкоронського, а тепер перейшов на театрум. А тут дорога кожна хвилина. Кажуть, що з ученими так буває… Голова одна, а наук багато. Змішаються оці різні премудрості, світ забаламутиться, от і біда готова.
Хаячок провів долонею по чолі, що зросилось потом.
– Чувати – чував, але бачити – не бачив,— відповів якось зажурено, крадькома позираючи на Семена, ніби бажаючи впевнитись у своїх здогадках.