Раптом, показуючи на дерева, шляхта на мурах злякано закричала.
Це хтось з старшин-піхотинців, який залишився по той бік воріт, пригадав собі, що говорив Семен на нараді про дерева, які підходять до самих мурів, і повстанці вже дряпались по них.
Враз драбини і сходи, що вели на мури з подвір’я, зароїлися людом, озброєним голоблями, дрючками та сокирами. То Мочернюк зібрав панських фірманів, конюхів і різних слуг та повів їх на очолювану Лукашевичем варту.
Тепер шляхта, яка ще мала надію на підмогу, опинилася між двома вогнями.
Постріли стихли. На мурах закипів рукопашний бій.
Хтось ударив колом по голові Лукашевича, і він стрімголов полетів униз, ударився об землю, знепритомнів.
Тим часом встигла перейти греблю піхота. В бій вступали нові сотні.
Шляхта, втративши надію на перемогу, стала кидати зброю.
Битва за отинійський замок закінчилася.
14
Палала Галицька земля…
З придніпровських степів пожежа докотилась до Львова. Клубочились чорні дими над палацами вельмож, палали замки і фортеці, гриміли під Львовом козацькі гармати.
Хлоп з кріпака став воїном, шляхтич з "рицежа" – страхополохом.
Цвіт польської шляхти поліг під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, а Хмельницький і Кривоніс дивилися зі Святоюрської гори на Львів і радили велику раду, думали велику думу.
Гул козацьких гармат під містом Лева зливався з луною височанських, котився над Галичиною, Підгір’ям, Карпатами.
Вперше на голос січових литавр дзенькнули в Чорногорі
сокири, Дністер з’єднався з Дніпром, і на смертний бій за волю піднялася вся українська земля.
Вогонь з України перекинувся на польські землі, запалив кріпацькі маси, загрожував Кракову, Варшаві. У ньому могла згоріти Річ Посполита.
Зараз шляхта всю надію покладала на бога і Ярему Вишневецького.
– З обличчя шпетний, та серцем шляхетний,— хвалили князя його приятелі, такі ж, як він, нелюди.
Коротконогий, булькатий, з непомірно розбухлим черевом, Ярема, якому тільки що минуло тридцять чотири роки, дивував людей своєю бридкістю. Але значно більше від "шпетного" вигляду усі ненавиділи "лубенського упира" за його жорстокість, зрадливу вдачу і ненависть до українського народу, з якого він вийшов.
Польські вельможі та ксьондзи вихваляли Вишневецького за вірність "ойчизні", непримиренність до "схизматів", православної віри, але в душі гидували ним. Хто нині зрадив свій народ, той завтра зрадить і їх, міркували. І не помилялися…
Зараз Ярема перебував у Львові, куди він утік з України перед Кривоносом. Разом з ним прибуло понад шість тисяч його придворної гусарії, панцирних, рейтарів.
У львівських костьолах, як на Великдень, дзвонили дзвони. Райци вручили Яремі ключі од міста та магістрату, у якому зберігалась міська каса та скарбниця. Міщани поляки несли йому золото та коштовності, благали не кидати їх на поталу.
Ярема поклявся, що швидше загине, ніж покине Львів, але просив не скупитися на золото. Присяга князя викликала бурхливу радість, і навіть найбільші скнари полізли у свої тайники за дукатами.
Православні, закрившись, сиділи у хатах, бо появлятись у місті було для них небезпечно.
Цілий тиждень веселився Львів, по-королівськи приймав Ярему і його військо, як раптом блискавкою пронеслась вістка, що вже близько Хмельницький та Кривоніс. Князя це застало зненацька. Серед ночі, з магістрацькою касою та скарбницею, він втік з міста, прихопивши з собою мільйон триста тисяч злотих, і подався у Польщу.
А Галицька земля палала, і тільки де-не-де, у неприступних фортецях, збереглись ще шляхетські недобитки, ксьондзи служили мші[42] за вікторію над Хмельницьким і збунтованим хлопством, а на стайнях посіпаки шмагали кріпаків, які не встигли втекти до повстанців. Проте таких фортець з кожним днем ставало все менше і менше. На галицькому Поділлі їх здобували козаки, на Підгір’ї – "мали Хмєльніцкі зємі галіцкей"[43] – Семен Височан.
Впали замки у Студениці і Добеславицях, Ланчині і Бортниках. Замок у Лючі здобув ватаг Юра. Після цього з трьома сотнями опришків він приєднався до височанців. У ватага були з паном на Лючі старі порахунки, які могла змити тільки кров.
А замок панів Потоцьких у Печеніжині повстанці здобували цілий тиждень. Під його мурами загинув і сотник Грига, якого поранила якась випадкова куля. Перед смертю він гаряче просив побратимів поховати його по-козацьки – з шаблею і мушкетам.
– Хочу стати на суд божий, як личить воїну, що загинув за свій народ і батьківську віру,— були його останні слова.
Не вберегла попадя свого панотця…
Здобути замок допомогли повстанцям замкові слуги. Криваві поминки влаштували побратими по своєму панотцеві, якого так любили.
– Знищено на Підгір’ї усі вовчі лігва, але одно, найнебезпечніше, ще залишилося,— маючи на думці Пнівську фортецю, нагадав старшинам на раді Семен.— Доки воно існуватиме, ми не будемо безпечні.
– То вели трубачам трубити похід,— порадили головному полковникові старшини.
Наступного дня повстанці вирушили на Пнів.
Зараз це була добре озброєна п’ятнадцятитисячна армія, нічим не схожа на тих перших сміливців, які ледь не голіруч йшли на Отинію. У шляхетських замках здобуто стільки зброї, куль та пороху, що у кожного повстанця тепер були і шабля, і мушкет, і порохівниця.
Попереду їхало чотири тисячі кіннотників, далі йшла піхота, котилися гармати. Похід замикала тисяча вершників полковника Копистки. Над полками гордо маяли малиновими крилами прапори, ніби казкові жар-птиці.
У повстанців була навіть своя "канцелярія", свої медікуси, які лікували поранених побратимів, свої трубачі.
На милю розтягнулась павстанча армія, і скрізь, де вона проходила, радісно вигравали дзвони, скрізь народ зустрічав своїх визволителів піснями і квітами.
Військо отаборилося на полях біля пнівського замка, і навколишні гори та долини наповнились гомоном, скрипом возів, іржанням коней, скреготом та бряжчанням заліза.
Зібрана на мурах шляхта з жахом стежила за всім, що діялось у повстанчому таборі. Але й повстанці, позираючи на Пнівську фортецю, що бовваніла на високій горі, на глибокі рови та грізні мури і вежі, які оточували її, замислено хитали головами.