Це була погроза, і Закревський її зрозумів. Сотня височанців прибуде у Братківці не для того, щоб охороняти його персону. Збуї силоміць заведуть його до Галича, осоромлять перед хлопами.
– Своїм недовір’ям вацьпан мене ображає. Три лани я обіцяв йому при свідках і шляхетського слова не зламаю. Завтра занесемо умову до книг, щоб не було між нами зайвих непорозумінь. Землю вацьпанові даю біля озер, між лісом і річкою,— повідомив з глумом, ховаючи од ватажка очі.
Височан здригнувся. Ось як помстився Закревський за відмову поділитися з ним воєнною здобиччю. Давав йому пеньковисько, що залишилось від вирубаної пущі. Перш ніж перетворити його в родючу землю, треба буде викорчувати тисячі пеньків і засипати безліч ям, треба затратити багато років мозольної праці. Але закон на боці Закревського: адже при Дудникові та Барицькому не було мови, яку саме землю дає йому Закревський.
На коротку мить ватажком оволоділо бажання рубнути поміщика шаблею, але він стримався. За вбивство Закревського його чекала б баніція[24] – єдина в Речі Посполитій кара, якої боялися навіть вельможі. На баніту кожний мав право напасти зненацька, вбити, загарбати його маєток. А ласих на чуже в Польщі розвелось чимало. Але Закревський ще заскоро святкує перемогу. Староста прийме поселенців у свій Боднарів з розкритими обіймами.
– Я гадав, що маю справу з чесною людиною, але бачу, що помилився,— встаючи з лави, з погордою зміряв поміщика очима.— Без вацьпанового пеньковиська обійдуся. Але я певен, що швидко усі стежки до Слободи бур’яном заростуть.
– Не розумію,— збентежився Закревський, не відповідаючи на образу.— Поселенці не дадуть їм зарости.
– Поселенців не буде,— холодно процідив крізь зуби ватажок.— Підуть за мною на інші землі, до чесніших посесіонатів.
– Вето! Нє позвалям! – схопився як ошпарений Закревський.— То Є вже МОЇ ЛЮДИ, І Я нікуди ЇХ не відпущу.
– Вони дозволу вацьпана не потребують,— рішуче кинув ватажок.— То вільні поселенці, до яких ніхто не має права. А щоб вашмосці не кортіло чинити їм перешкод, їх під свій захист візьмуть побратими.
Закревський похитнувся, важко сів у крісло. Це був удар, якого він не сподівався. Височан поламав усі його плани, переміг. Слобода знов стане таким пустирем, яким була до заселення, і всі зв’язані з нею надії розвіються як дим.
– За вацьпанове зухвальство заплатить мені дівка Оксана,— захрипів глухо, тупаючи ногами.— Ось зараз велю зашмагати її батогами до смерті.
Семен пополотнів. Погроза поміщика була такою дикою й несамовитою, що на мить приголомшила його. Тепер єдиним рятунком для Оксани може бути тільки смерть Закревського.
Видно, що й ватажок був такої ж думки, бо сягнув рукою по зброю.
– Залишіть це мені, тату! – випереджаючи батька, Семен вихопив з-за пояса пістоль.
– Рятуйте! – заверещав шляхтич, обімлівши з жаху.— Рятуйте, хто в бога вірує!
– Господи! Що тут діється! – долетів раптом розпачливий жіночий голос, і до столу підбігла перелякана Зося.— Невже пан Семен хоче застрілити мого батька? – скрикнула, пізнаючи гостя, і заслонила собою Закревського.
Семен оторопів, збентежився, і рука з пістолем опустилася на стіл. Зустрічі з Зосею при таких обставинах він не передбачав.
– Батько вацьпанни наміряється закатувати дорогу для мене людину, яку я ніколи і нікому скривдити не дозволю.
– Пан Семен – про оцю дівку?…— скривилася Зося.— Вона наша кріпачка…
– Тільки до часу,— суворо позирнув на дівчину Семен.— Між нами є умова,— показав на Закревського, що вихилився з-за доччиної спини.— Не ховайся, вашмосць. І затям нинішню пригоду, бо як скривдиш Оксану, то вдруге вже дочка тебе не врятує.
Закревський якось немічно хитнув головою і, відсторонивши від себе. Зосю, важко сперся об стіл.
– Прощай, вацьпанно! – схилився перед Зосею Семен.
– Ха-ха! – зареготала вона.— Пан Семен квапиться до своєї дівки!…
Батько та син лише перезирнулись і мовчки вийшли з кімнати.
9
Над далеким Дніпром щось діялось…
Дивні чутки йшли від хати до хати, від села до села, бентежили народ.
Хто їх приносив з-над дніпровських берегів і розвівав серед народу? Може, буйні вітрове або перелетні птахи, може, бездомні старці або сліпці-лірники, що блукали підгірськими дорогами, а може, мандрівні крамарі, які – нині тут, а завтра там. Щось дуже багато їх появилось раптом на Підгір’ї, але краму привозили як кіт наплакав. Більше вони прислухалися до розмов, ніж торгували.
Чутки ширились, як пожежа, і в кожній з них згадувалося про Хмельницького.
Хто такий Хмельницький, того на Підгір’ї ніхто достеменно не знав. Одні запевняли, що він запорозький характерник, якого не бере ні шабля, ані куля, інші – що Хмельницький муж вельми вчений, який перевершив розумом усіх вельмож і королів, а дехто навіть твердив, що це посланий богом месія, який визволив український народ з людської та панської неволі.
Враз, за непевними чутками, прийшла вражаюча вістка про Жовті Води.
Де течуть ці води і чому вони жовті, того підгіряни також не відали. Але вістка передавала, що жовті води за один день почервоніли від шляхетської крові. При цьому знов згадувалося про Хмельницького. Але тепер підгіряни вже знали, що він-"то не хмель, що на тичці в’ється, а той Хмельницький, що з ляхами б’ється".
Чутка про Жовті Води застала ватажка у Боднареві, куди він, розгніваний на Закревського, переселився з усіма поселенцями Слободи Височанської. А вчора вранці сліпий на одно око крамар, замість краму, залишив у нього папір. Він увесь був списаний крупним письмом. Зачинившись у кімнаті ще й поставивши на сторожі побратимів, щоб не зайшов хтось небажаний, Семен в який уже раз читав батькові універсал Хмельницького.
Великий гетьман Війська Запорозького звертався у ньому до людей однієї віри та крові стати спільно на боротьбу з ляхами і панами, "через яких Україна наша, і слава, і божі доми мусили б загинути…" З гнівом і болем говорилося у ньому про ті знущання і наруги, яких зазнав український народ від своїх одвічних ворогів. "Хочу шаблею знищити цього неприятеля, пробиваючись за ним до Вісли… Коли буду далі наближатися з військом до вас – щоб мали свою зброю, стрільбу, шаблі, коней, стріли, коси та інше залізо для оборони православної віри. А де можете, якими силами та способами, готовтесь на цих неприятелів наших і стародавньої нашої віри, ляхів, ворожих нашому народові. А якщо знаєте або чуєте від проїжджаючих або прохожих про війська яких чужоземних народів, набраних проти нас від короля, давайте знати і остерігайте нас…"