– Височан переміг Закревського!-засміявся нещиро.— Засновуй, вашмосць, осаду хоч на татарському праві, аби тільки земля не марнувалась.
– Тепер можна вдарити й по руках,— запропонував хитро Дудник.
– Хлопський звичай,— скривився Закревський.
Поміщик не сумнівався, що цей небажаний гість – або вільний селянин, або навіть кріпак, і таке панібратство підлонародженого глибоко обурювало і ображало його шляхетську гордість.
– Шляхта такі справи запиває венгжином,— натякнув Дудникові.— Але я також не проти старовини, звичаїв предків,— додав квапливо, помітивши на обличчі ватажка незадоволення.
Обмінявшись потиском руки з Височаном і Барицьким, Закревський нерадо, двома пальцями доторкнувся долоні Дудника. Але гість, шануючи старовину, з такою силою вдарив долонею об м’яку долоню поміщика, що той аж скреготнув зубами з болю та досади.
– У вацьпана така тверда долоня, ніби ніколи не випускала ціпа,— озвався з глумом.
– Коли ціпом махати, а коли шаблею рубати,— не образився Дудник, але в голосі зазвучало щось зловісне.
Закревський спересердя смикнув вуса. Він давно вже помітив, що Дудник, як кожний селянин, настроєний ворожо до посесіонатів і про шаблю згадав неспроста. Але з уваги на Височана поміщик прагнув уникнути суперечки.
– Пора нам у дорогу,— запропонував побратимам ватажок.— Про подробиці домовимось наступного разу,— звернувся до Закревського.
– Це вже як вашмосць бажає,— не заперечив поміщик.— Тільки не гнівайтесь, що відпускаю вас під ніч та ще й голодними. Зараз я й сам тиняюсь по добрих сусідах.
Його збентежило, що ватаг ні словом не згадав про Оксану. Мабуть, Височани не так дуже й цікавилися цією дівчиною, як він гадав, а це перекреслює його плани.
– Аби тільки гніву було між нами,— посміхнувся з ледь помітним глумом Височан.— Заночувати можемо у Ковальчуків.
– Я про таку шляхту не чував,— вдав Закревський, що не знає, про кого мова, але його обличчя враз повеселіло.
– На світі, вашмосць, є не тільки шляхта,— нагадав поміщикові Дудник.— Народу куди більше. А Ковальчуки – кріпаки. Мама і дочка. Дівчину звати Оксаною.
– Я, пане Дудник, не парубок, а старогербовий шляхтич і хлопськими дівками не цікавлюсь,— холодно позирнув на небажаного гостя поміщик, радий, що може поглумитись над ним.— Це, мабуть, ті кріпачки, у яких я застав сина вашмосці?-звернувся з запитанням до Височана.— Гадаю, що скоро матимемо у Братківцях весілля,— підморгнув лукаво ватажкові.
– То вашмосць женить сина? – вдав, що не зрозумів натяку Височан.— Чи віддає дочку? – поцікавився далі, радий, що розмова про Оксану почалася якось сама собою.
Закревський незадоволено засопів.
– Вацьпан мене не зрозумів,— заперечив холодно.— Йдеться про весілля вацьпанового сина з дівкою Оксаною.
– Вашець так гадає? – здивувався ватажок.
– Як молоді кохаються, то неважко угадати, чим це закінчиться,— засміявся вдавано доброзичливо Закревський.
– Сина я посилав до Ковальчуків не для кохання, а у важливій справі.
– Невже вашмосць знав їх раніше? – здивувався поміщик.
– Замолоду,— хитнув головою ватажок.-Ковальчук став мені колись у пригоді. Можна сказати, врятував мені життя. То давня подія, і не хочу зараз про неї розповідати. Так якось склалося, що йому самому я не встиг заплатити добром за добро.
– Твоя вина, Гнате,— дорікнув ватажкові Дудник.
– Сам знаю,— зітхнув сумно ватажок.— Оце після татарського нападу на Братківці я послав сина, щоб довідався, як живуть Марія та Оксана та чим би їм допомогти.
Поміщик з досади вдарив чоботом каменюку, що валялась під ногами. Його здогадки знов не підтвердились.
– Викупи їх, Гнате,— порадив несподівано Дудник.
І він, і Барицький вмить здогадались, для чого ватажок вигадав історію про Ковальчука.
– Справді, Гнате,— підтримав Дудника Барицький.— Не забувай, що Ковальчук врятував тобі життя і ти ще й досі перед покійним у боргу.
Гнат, ніби не знаючи, що відповісти, мовчав і розгублено позирав то на поміщика, то на приятелів.
– Якби в мене гроші…
– Я тобі позичу,— запропонував Барицький.— А за добре діло бог винагородить.
– Слово за мосці паном,— якось нерадо звернувся до Закревського ватажок.
– За дівку і її матір я грошей у свого осадчого не візьму,— здивував гостей Закревський.— Звільню без викупу. Але з однією умовою: за два роки має бути в осаді сорок працездатних поселенців. Пан Височан згоден?
Ватажок, ховаючи посмішку у вуса, хитнув головою.
– Вашмосць ніби в моїх думках читає,— ствердив.— Але до кінця не дочитав.
– А що там ще написано? – прикрив жартом тривогу Закревський.
– Оксана і її матір вже і ці два роки повинні бути вільні од панщини,— пояснив, що має на думці ватажок.
Поміщик скривився.
– Двоє робітників…— зітхнув скрушно.— Але як пан Височан того бажає, то я не заперечую.
– Ну, то удруге ударимо по руках,— усміхнувся ватажок.
7
Місяць висипав срібло на землю, усміхнувся лукаво до юнака і дівчини, що, тримаючись за руки, стояли у садку під яблунею.
– Оксано! Оксано! – пролунав раптом нетерплячий жіночий голос.
– Мати кличе! – стрепенулась дівчина.— Але ти, Семене, завтра приїдеш? – стиснула легенько руку коханого.
– Як заблисне перша зірка,— гаряче пообіцяв юнак, плигнув на коня і виїхав на вулицю.
І зірки, і Великий віз, Чумацький шлях показували північ. Семен поспішав. Батька не було дома, поїхав до Львова про порох та олово і доручив йому наглядати за осадою, яку, за згодою Закревського, назвав Слободою Височанською.
Але зараз на Підгір’ї було спокійно, та й Слобода могла захиститись перед дрібною татарською ватагою і посесіонатами, які шукали своїх кріпаків. У ній, як завжди, перебувало чимало побратимів, які прибули до батька в різних справах, та чоловік десять гінців. Вони дали б відсіч напасникам.
Семен знов повернувся думками до Оксани.
Закревський обіцяв їй волю, як в осаді буде сорок працездатних поселенців. Від заснування осади минув тільки рік, а їх вже набралось чоловік тридцять. Кожний шукає кращої долі. Осада на волоському праві, а батько ще домігся у Закревського аж дванадцять вільних від чиншів років.
Мине ще якихось півроку, і Оксана стане вільною.
Семен навіть не отямився, як під’їхав до чималого озера з зарослими густим очеретом берегами. Воно належало Закревському, і поміщик суворо заборонив братківчанам та поселенцям рибалити на ньому.