– Дивлюся на вашу радість, і самому мені радісно,— звернувся до матері та дочки.
Дівчина цікаво позирнула на вродливого вершника, який висловлювався якось так по-вченому, і приязно до нього всміхнулась. Від того усміху Семенові стало так весело на душі, ніби туди зазирнуло сонце.
– Радіємо, що бог не розлучив нас, не віддав нехристам на поталу,— озвалася жінка.— Як подумаю, що могла вже не побачити своєї дитини, то ще й зараз серце завмирає з жаху. А ти хто такий? – задивилась на молодого вершника.
– Гната Височана син, Семен,— відповів якось нерадо, ніби бажаючи затаїти своє походження, юнак.
– Ой, леле! – аж сплеснула у долоні жінка.— Це ж, нашого підгірського ватажка. Передай батькові, що Марія Ковальчук з Братковець і її дочка Оксана будуть за нього все своє життя молитись. Оксано! Дочко! Поклонись йому низенько, бо й він також нас визволяв, життям своїм ризикував,— показала на Семена.
Дівчина, зашарівшись, схилила перед ним голову, і Семен збентежено ахнув. Що сказали б, побачивши таке видовище, львівські отці-дидаскали? А товариші-спудеї? Певне, склали б віршу або комедіон про нього.
"Як поклонялися во время оно Дівиці спудею Симеону".
Але ні отців-дидаскалів, ні товаришів-спудеїв близько не було, і молодий воїн заспокоївся.
Від Марії Семен дізнався, що вона вдова, а Оксана— її єдина дочка. Ординці наздогнали їх під лісом, до якого обидві не встигли добігти.
Розмовляючи з Оксаною та її матір’ю, Семен навіть не здогадувався, що за ним з доброзичливим лукавством стежать дві пари очей – батька і Юри.
Раптом сердитий крикливий голос, од якого здригнулися Марія і Оксана, перервав їхню розмову. Літній, "вусатий чоловік, у роздертому контуші, з перев’язаною брудною ганчіркою головою, щось сердито вигукував. Він, мабуть, лаяв братківчан, які, похнюпившись, мовчки слухали крикуна.
– Це наш пан Закревський на людей розсердився,— зітхнула вдова, і Семен раптом з гіркотою та тривогою усвідомив собі, що Оксана і її мати – кріпачки.
Поміщик, забувши, що годину тому він сам був татарським невільником, гримав тепер на братківчан,— мовляв, вони не турбуються про його добро, наказував їм розшукати його коней і негайно повертатись з ними до Братковець. Йому було байдуже до кріпацького горя, до того, що од татарських шабель полягло чимало братківчан, що матері оплакували своїх дітей, а діти – батьків, що, власне, уже й немає села, а лишились тільки згарища і руїни.
– Шкуродер шкуродером і залишиться,— гнівно буркнув хтось з височанців, якого обурила поведінка поміщика.
– Ой, господи наш милосердний! А де ж ми, бідні, знайдемо тепер притулок? Де нічку ночуватимемо, де днину днюватимемо? – заголосила Марія.— Немає вже, Оксано, у нас ні кола, ні двора, ні хатинки, ні скотинки.
В очах дівчини заблищали сльози, і Семена щось боляче стиснуло за серце.
– Страшно…— притулилась до матері Оксана.
– Кого злякалась, доню? – стривожилась Марія, пригортаючи дочку.— Татари тепер.не страшні.
– Своєї долі страшно,— схлипнула дівчина.
– Її, Оксано, ніхто не знає. А Закревські не вічні,— з ненавистю глипнув у бік шляхтича Семен.— Небагато бракувало, щоб Сліду від них не залишилось.
Невеселий гомін братківчан, які лаштувались у дорогу, нагадав Марії, що пора повертатись у село.
– Ходімо з людьми, дочко,— звернулась до Оксани.
– З одної неволі в іншу,— зітхнула дівчина, не стримуючи і не соромлячись своїх сліз.
– Така воля господня,— похитала головою Марія.— Одному свитку, іншому нитку. Зоставайся з богом, Семене, та будь щасливий,— тепло побажала юнакові.— Може, більше й не зустрінемось, але згадувати тебе будемо
встаючи й лягаючи.
– Тільки гора з горою не сходяться,-відповів Семен.— Скоро їхатиму у різних справах до Березівки, то по дорозі до вас навідаюсь,— пообіцяв удовиці, зиркаючи при цьому на Оксану.
5
Кінь зайшов у річку і довго, пожадливо пив холодну воду.
Вершник, спершись на луку сідла рукою й попустивши повіддя, терпляче ждав, поки кінь утамує спрагу, і пильно придивлявся до околиці.
Досхочу напившись, кінь форкнув, заіржав і вийшов на берег.
До річки підходили квітучі луги, вабили коня зеленими травами, дражнили своїми пахощами, і він, бажаючи визволитись од вудил, замотав головою. Але вершник ударив острогами, і кінь, скорившись його волі, поскакав польовою доріжкою.
Враз вершник стрепенувся, посумнів.
Там, де поля сходились з лугами, чорніли, як рана на тілі, свіжі згарища Братковець. Торкнувши коня, він за хвилину в’їхав у спалене село.
Обабіч вулиці бовваніли обвуглілі рештки хат, на подвір’ях валялося череп’я, поламане господарське знаряддя, знищений одяг. Підібгавши хвости, блукали сухоребрі, голодні собаки.
Серед згарищ зрідка траплялися люди. Зморені голодом, вони, ніби чужі, снували на руїнах рідних осель.
То тут, то там підіймалися над землею схожі на могили землянки, і тільки де-не-де видно було нашвидкуруч збиті з обвуглілих дощок халупи, що мали захищати од вітру та дощів.
На роздоріжжі, біля спаленої церкви, вершник зупинився і, мабуть, не знаючи, куди йому податися, розгублено озирався довкруги.
Але поблизу не було нікого, хто вказав би йому дорогу, і, постоявши хвилину серед згарищ, він повернув коня праворуч. Тут теж чорніли згарища, але віддалік раптом забіліли невеличкі, чепурні, не пошкоджені вогнем хати. Видно, палії, кваплячись, не встигли їх підпалити, а може, вітер повіяв в інший бік і одвернув од них вогонь. На тлі чорних руїн вони здавалися квітами на могилах. Але й тут було безлюдно та тихо. І тільки на одному подвір’ї якась дівчина ламала на розпал сушняк.
Стукіт кінських копит стривожив дівчину, вона підвела голову, позирнула на вулицю. Побачивши вершника, враз стрепенулась, охнула, зашарілась.
– Милий боже! Та це пан Семен Височан!-вигукнула, не приховуючи своєї радості.— А я вже думала…— вона збентежено замовкла, не сказавши, що мала на думці.
Сьомий день минав сьогодні від їх зустрічі у Чернієві…
– Мабуть, що я забув про своє слово? – здогадався Семен.— Але я не забував про тебе ні на мить,— признався щиро.
– Пан Семен жартує з мене, простої дівчини,— дорікнула гостеві Оксана і кинулась одчиняти ворота.