Вершники зупинилися на узліссі, недалеко від Юри та опришків, і стали радитись. Залишивши двох, решта ординців зникла у лісі.
Ті два, що залишились, деякий час насторожено розглядали околицю. Не помітивши, мабуть, нічого підозрілого, вони сплигнули з коней, прив’язали їх до дерев і, примостившись під кущем, розстелили на землі кусні повсті, що служили за підсідельники.
– Дикі, як звірі, а про свого аллаха не забувають,— здивувався Семен.— Молитись збираються.
Один з ординців добув з-за пазухи маленький дерев'яний кубок, потряс ним у повітрі і викинув з нього на повсть білу шестигранну кістку. Його товариш сердито загалайкав і вихопив кубок з рук гравця.
– Ось тобі ординська молитва,— засміявся Юра.— Зараз один одного обіграє до нитки, бо така воля аллаха.
Ординці тим часом, голосно сперечаючись і лаючись, зайнялися грою.
– За хвилину гра затьмарить їм розум, засліпить очі, притупить слух,— задоволено озвався ватаг.— А тоді й нам з тобою, Іване, пора, пора…— звернувся до кремезного легіня з шрамом на обличчі.— Твій – оцей з цап’ячою борідкою, мій безбородий,— поділився гравцями з опришком.— Бий обушком, але міцно, бо татарські голови тверді. А ти і не просись,— помітивши, що Семен збирається щось сказати, та здогадуючись, що саме, кинув гостро:— До ординців треба підкрадатись так обережно, як до дикого зівіра. Щоб навіть листок під ногою не зашарудів. Та й не у таких чоботях, як твої, а у наших гірських постолах. Хрусне під чоботом сушняк – все пропало. О, вже хапаються за кинджали,— зрадів, не спускаючи ока з татар.— Пора, Іване,— звернувся до легіня і перехрестився.
Семен з подивом і захопленням спостерігав, як опришки ніби тіні підкрадаються до гравців, то ховаючись за дерева, то лягаючи на землю, то навіть плазуючи на ліктях і колінах.
Так добралися вони аж до кущів, за якими знаходились ординці. Раптом один з гравців, ніби відчуваючи небезпеку, одірвавшись од гри, підняв голову. В ту ж мить обух Юриного топірця злетів йому на потилицю, і татарин, не встигнувши скрикнути, ткнувся носом у землю. Одночасно Іван впорався з його товаришем…
Ординці непорушно лежали під кущем, і коли Семен підбіг до них, вони тільки глухо харчали.
З розбитих обушками голів текла кров, всякала в землю. Ватаг тихо крикнув, і з-за кущів вибігло кілька опришків. Зв’язавши татар, вони заткали їм роти, щоб, очунявшись, бранці не підняли галасу, і поволокли їх у ліс.
Тепер треба було кінчати із ординцями, які, затаївшись у лісі, стежили за дорогою та полями.
Хтось згарячу порадив перестріляти їх з мушкетів, але Юра відкинув таку раду. Мушкетна стрілянина долетить до Чернієва, насторожить орду.
Височана слід було повідомити про те, що відбувається під Чернієвом, так, щоб не накликати підозри ординців і застукати ватагу зненацька.
– Це, дядьку Юро, тільки я можу зробити,— гаряче запевнив ватага Семен.— Моя Каштанка прудка як вітер. Вимкнуся з лісу, і не встигнуть татари отямитись, як уже буду під Братківцями. Ординці упевнені, що в селі немає й живої душі, кинуться за мною в погоню. З Братковець поспішать мені на допомогу побратими, примусять поганців до втечі. Ви тим часом заступите їм дорогу в ліс.
Юра замислився і мовчав.
– Я за тебе відповідаю перед Гнатом головою,— нагадав юнакові.
Але опришкам пропозиція Семена сподобалась. Завзяті та сміливі, вони цінили та шанували мужність інших.
– Нашого, опришківського, поля ягода,— похвалив Семена легінь з шрамом на обличчі.
Семен запитуюче позирнув на ватага.
Юра не відповів нічого, бо саме повернулись з розвідки опришки-розвідники. Вони доповіли ватагові, що всі вісім татар затаїлися на тому боці лісу і пильно стежать за братковецькою дорогою та полями.
– Ну що ж – їдь, Семене,— вислухавши розвідників, нарешті, дав згоду.— Проведемо тебе через ліс, а далі хай бог веде.
У лісі тим часом розвиднілось, і тепер Семен та опришки швидко виїхали на узлісся, з якого видно було згарища, що залишились від Братковець.
– Щасливо, легіню! – побажав Семенові ватаг, і юнак торкнув повіддя.
Каштанка ніби того й чекала, бо здригнулась, нащурила вуха і стрілою вилетіла з лісу.
Далі події розгорнулись так, як передбачав Семен. Татари, помітивши самітнього вершника, забули про обережність і, покинувши схованку, помчались за ним навздогін. Вони, мабуть, думали, що це втікає від ясиру хтось з черніївців. Таку здобич не можна було пустити з рук.
Каштанка, ніби розуміючи, що від її ніг залежить життя Семена та черніївців, неслася як вітер, спритно обминала перешкоди, перестрибувала рівчаки.
Але й неповороткі на вигляд татарські коні чимдуж неслися слідом за Капітанкою, ледь доторкаючись копитами землі. Особливо виділявся швидкістю чорний жеребець з великою незугарною, як довбня, головою. На очах меншала відстань між цим жеребцем та Каштанкою, і Юру почала огортати тривога. Ось татарин зняв лук і, не цілячись, послав навздогін юнакові стрілу.
Ситуація ставала грізною. Молода Каштанка вибивалася з сил… Але в Братківцях уже помітили втікача та ординців. З села висипав гурт вершників, за ними одна за одною – височанські сотні.
Блиснули шаблі, застогнала під копитами коней земля, покотився над полями бойовий клич побратимів.
– Шайтан, Височан! – злякано загорлали татари і, припинивши погоню, повернули коней у ліс.
– Рубайте поганців топірцями, за мушкети поки що не беріться,— застеріг опришків Юра, кладучи на тятиву стрілу.
Ватаг, як і всі горяни, вмів користуватися луком і замолоду мав славу досвідченого лучника. У горах лук ще й зараз був у пошані, особливо на ловах, бо мушкетний постріл полошив звірів, а стріла вбивала мовчки.
Татари примчали на узлісся, але тільки вони звернули на доріжку, як з лісу, їм назустріч, просвистіли дві стріли, і два вершники звалилися на землю.
Ординці, розгубившись, затупцювали на місці.
Ще дві стріли, що полетіли слідом за першими, також злучили в ціль. Одна звалила третього ординця, друга влучила в шию чорного жеребця, який ледь не здогнав було Каштанки. Жеребець захрипів, став дибки і разом з вершником звалився на землю.
Татари дико закричали і влетіли в ліс. Три сотні шабель, що мчали полями, несли їм неминучу смерть. З засідки на ординців ударили опришки.