— Царство небесне дай їм, Господи! — гукала громада.
— Слухайте, люди,— чи нема між вами кого з Кричева?
— Нема нікого. Кричево мало щастя. Його обминула татарська напасть.
Кричевському наче важкий камінь з грудей зсунувся. Він зняв шапку й перехрестився.
Сонце стояло вже над заходом. Почало холодом повівати. Саме привезли козаки для бранців поживу. Розводили вогні й ставляли кітли. Кричевський ходив поміж юрбою й роздивлявся.
Нараз в одному місці почув жіночий голос:
— Пане Станиславе... Пане Станиславе... Ти мене не пізнаєш?..
— Хто мене кличе? — спитався, оглядаючись за голосом, полковник.
— Не пізнаєш уже бідної Оленки... Кричевський стрепенувся й кинувся в те місце. На землі сиділа білява молода жінка в лахмітті з
розкудовченим волоссям. Кричевський остовпів.
— Боже мій! Невже це ти, бідна моя Оленко? Ох, і попалася ж...
— З твоєї колишньої Оленки лише тінь зосталася. Мою молодість, мою красу злидні з'їли, лихі люди в болото втоптали...
Жінка почала судорожно плакати.
Кричевський підійшов до неї. Вона взяла його обіруч за коліна й схилила до них свою голову. Він нахилився над нею. В її голові було багато сивого волосся...
— Заспокійся, серденько, не плач. Може, тобі холодно, то ось моя кирея...
Він як стій ізняв із себе кирею й обгорнув нею бідну жінку.
— Зараз тобі дадуть теплої страви. Я по тебе віз пришлю... Не журись, я вже маю для тебе безпечне місце. Буде тобі краще жити, ніж у своїх... Тільки вибач на хвилинку, моя дорога. Я тебе лишити мушу на часок. Там ховатимуть поляглих товаришів, мені треба там бути...
Сів на коня й поїхав на місце бою.
Поляглих поскладали у спільну могилу. Поприкривали козацькі очі червоною китайкою. Залунала тужлива похоронна пісня. Хмельницький у заступстві полковника, що не знав ще такого похорону, відчитав молитву. Заспівали вічну пам'ять, гримнули з самопалів.
— Знаєш, брате,— сказав, мов не свій, Кричевський.— Я між бранцями знайшов Оленку...
— Невже? — скрикнув Хмельницький.— Поведи мене до неї. Як я рад її пізнати! Знаєш, я забрав би її зараз до Суботова. Там вона під опікою Ганни спочине й буде в нас, поки не звінчаєтесь.
— Я собі це думав,— сказав полковник.— Ходімо! Застали Оленку, загорнену в козацьку кирею, з
кухлцком гарячої юшки в руці. Кричевський помітив на її обличчі червоні плями, мов від сильної гарячки.
— Оленко! Це від сьогодні — твій опікун, пан еот-ник Хмельницький. Мій приятель і кум. Він зараз завезе тебе на свій хутір. А там уже його дружина і старенька няня Горпина займуться тобою. Краще тобі і в раю не буде.
— Спасибі вам, велике спасибі! — заговорила Оленка й простягла до Хмельницького свою змарнілу руку.— Краще мені бути у вас останньою наймичкою, ніж у...
І не доказала.
Хмельницький прислав зараз із козацького обозу порожній віз, вистелений сіном.
Кричевський почав розпитувати Оленку, як скоївся той татарський наїзд, чи була яка оборона, чи багато народу в ясир попало?
— Все це так нагально сталося, що ніхто й не зчувся. Вранці все село пішло в поле до хліба. Та нараз з усіх боків загалайкали татари, впали в село, мов ті шуліки. Я не можу й розказати всього, як це сталося... Пан Крушвіцький сховався в льоху, де лежали його скарби. Цим собі дуже зашкодив — хтось із челяді його зрадив. Татари забрали всі скарби й його самого...
— Він між бранцями?
— Либонь. Обіцяв, чула я, дати за себе окуп — його пощадили й на возі везли. А то таких старих татари вбивали без милосердя.
— А тебе він не взяв до себе на віз? Оленка болюче всміхнулася.
— За мене він тепер не дав би одного гроша... А втім, він мене вже раз продав тому горбаневі за великі гроші.
— А то він їх тоді йому не віддав?
— Ні, вони помирились. Він доплатив решту й мене взяв.
Від цих слів Кричевським затрясло.
— Узяв тебе, клятий?!
— Узяв,— простогнала Оленка.— Мене на силу з ним повінчали... Я не була тоді при пам'яті. Мої благання ні на що не здалися. Мене звінчали з ним... Кілько я натерпілася. Я ж стерпіти не могла тої почвари. Не могла на нього подивитись. Коли він до мене зближався, я каменіла від його Гіогляду. Як від очей того василиска, що про нього в казаках говориться... Він, клятий, хотів лише мого тіла. За нього він батькові заплатив... Я була для нього не людиною, не жінкою, а річчю тілесної насолоди. Знаєш, коли я побачила, що татари ясир беруть, я була навіть рада. Краще ж у неволю попасти, ніж жити при цьому страшному безсердечному опирі...
Вона помовчала трохи, наче б собі щось пригадуючи.
— Напередодні татарського наскоку він привіз мене до батька. Буцімто в гості приїхали. А то він привіз решту грошей за мене. Я зачула, як увечері обидва за гроші сварилися. Покупець хотів дещо обірвати. Казав, що ошукався на цій справі — що не найшов у мені того, чого сподівався; мовляв, із нею жити — то те, що мертву колоду обіймати. А продавець почав собі говорити: бачили, мовляв, очі, що купували. Покупець кляв, продавець відплачувався проклонами... А другого дня прийшла кара Божа. Той, що мене купив, не стямився, коли йому татарин відрубав голову. Я не знаю, але тоді не було в мойому серці й іскорки жалю, коли його велика голова покотилася на долівку...
— То ти, Оленко, тепер вільна? — спитав зворушений Кричевський.
— Моє тіло понижували, топтали, мою дівочу честь із болотом ізмісили... Я дожидала тої бажаної хвилини, коли моя душа покине це потоптане, осоромлене тіло... Я не була йому ніколи шлюбною жінкою. Я була його рабиня — а рабиня мусить підлягати свому панові... Ах, Стаху, як я молила Бога, щоб ти приїхав, щоб мене визволив, заки ще мене не продали!..
— Твій батько чигав на моє життя. Я лише чудом визволився з його льоху.
— Мені про це розповіла моя вірна служанка. Як я тремтіла за твоє життя!.. А далі я нічого про тебе не чула. Я втратила всю надію на визволення... Моє єдине бажання було — вмерти...
— Тепер, дорога моя, твойому горю кінець. Тепер нам ніщо не стоїть на перепоні, щоб ми побралися.
— Побралися!? Стаху! Наші душі злучилися вічним вузлом того вечора — пам'ятаєш? — там, над гробом неньки, перед дверима каплиці. Той вузол ніколи не розірветься — він закріплений присягою добровільною, не силуваною. Але моє тіло для мене самої мерзотне. Воно не для тебе, дорогий мій Стаху... Я, як лише буду вільна, піду в монастир. Я так Богові обітувалась і того обіту зламати не можу. Зробила я той святий обіт, просячи в Бога свойого визволення. Господь мене вислухав — я чудом вирвалася з рук того нелюда,— мені не вільно тепер того обіту ламати. Я, дорогий Стаху, буду тобі сестрою. Буду за тебе молитися, щоб тебе Господь благословив у всьому. Але дружиною тобі по тому всьому я стати не можу... Та й нащо б ти життя зв'язував зі мною?.. По тому, що я бачила,— родинне життя не для тебе. Тобі визволяти з твоїми козаками християнських бранців із татарської неволі, заступати християнський світ від татарської напасті...