Такі перегляди тривали нераз цілі години. Північ, година духів, його зовсім не лякала. Налюбувавшися багатством, замикав скриню, гасив свічки й виходив тайними дверима. Перед каплицею ждали його два великі пси, котрі певно нікого б сюди були не допустили. Вертався задоволений, заспокоєний додому, лягав спати, мов невинна дитина.
Служба дещо догадувалася. Перешіптувалися між собою то один, то другий за панські скарби, та голосно ніхто не важився про них заговорити. Лише Оленці поталанило довідатися про них трохи, й вона сказала про це Стахові.
* * *
До Будилова пригнав на спіненому коні один із тих гайдуків, що супроводжували Оленку, й розказав, що з ними по дорозі сталося.
Старий Пшилуцький схопив себе руками за голову.
— Бідна дитина! Краще б було їй тут, у нас, умерти, ніж дістатися в руки того нелюда.
Син потішав його, як міг, та старий не міг заспокоїтися.
— Скажи мені, сину, як ми подивимося тепер у очі Кричевському! Він нам повірив, віддав під опіку свій найдорожчий скарб, а ми його не допильнували й дозволили відібрати злодіям...
— Не наша вина, тату,— ми зробили, що могли.
— Ні, сину. Коли б я був післав із нею не чотирьох гайдуків, а двадцять п'ять, було б до того не дійшло. Тут, певно, без зради з мого двора не обійшлося.
Старий наказав прикликати свого старого гуменного.
— Слухай, Петре, ти мені розслідиш, хто зрадив, коли панночку від нас вивозитимуть.
Петро почав сіпати поза вухом.
— Ось як воно, милостивий пане. Якось незабаром по тім нападі прийшов до нас парубок і просився, щоб його прийняти, бо він утік від того пана Круш-віцького. Показував синці на тілі від побоїв. Казав, що за якусь там малу провину пан казав його повісити... Наш панич змилувався над ним, бо дуже просився й плакав... Добрий був до роботи, нічого казати, до всього зручний. А ось передучора кудись пропав, і слід за ним загинув...
— Михасю, що ти зробив? — казав старий, із докором дивлячися на сина, що слухав оповідання Петра.— Ти прийняв до дому шпигуна Крушвіцького. Вмів собі порадити — найшов такого, що за добрі гроші дав собі наробити синців на тілі...
— Хто ж цього міг сподіватися? — виправдувався Михайло Пшилуцький.— Я змилувався над бідним,— знав же я, який Крушвіцький для своїх підданців,— а він нас так погано зрадив. Треба зараз написати про все Стахові.
— Крий Господи! Не можна! То молодий і гарячий чоловік. Готовий для Оленки на все — зважиться й зробить щось таке, чим або запечатає військову кар'єру, або пропаде. Бо як його Крушвіцький піймає в свої руки, то певно живим не випустить... Я напишу про все до старого Кричевського, а він знатиме, що зробити.
* * *
Тимчасом Станислав Кричевський жив безжурно в Варшаві й відбував військову службу. Мріяв про своє щастя. Знав, що Оленка в безпечному місці, за монастирською брамою. Йому всміхалося щастя...
Настала весна. Стахові було задовго ждати: треба поїхати до Львова, умовитися з Оленкою й приступити до бажаної цілі. А потім поїхати додому й запросити батьків та рідню на своє весілля до Львова. Поїхав. Усю дорогу радів, що незабаром побачить дорогу дівчину. Уявляв собі, що Оленка тепер дуже перемінилася, що стала дозріліша й поважніша. Така зміна мусила настати в неї серед суворого монастирського життя...
У Львові спинився в заїзді на Галицькому передмісті й зараз пішов до монастиря С. С. Клярисок, де Оленка мала бути за протекцією гетьмана приміщена. Серце товклося, коли подзвонив до монастирської фіртки.
Вийшла воротарка.
— Вибаче, мені треба поговорити з панною Оленою Крушвіцькою.
— Такої черниці в нас нема.
— То не черниця, це, так сказати б, конвіктантка.
— І такої тут нема й, як я знаю, зовсім тут не було. Я тут уже восьмий рік...
— Як так, то прошу попросити на розмову матір-преорицю,— в мене дуже пильне діло.
Воротарка запрохала його до розмовниці.
Серед такої обстановки Кричевський не був ще ніколи. Аскетичні малюнки ченців, черниць та різних богоугодниць, які признає католицька церква, понамальовувані в ріжних позах — у екстазі, серед благословенства та молитви — зробили на нього сильне вражіння. До того — велике Розп'яття, вирізьблене напроти входових дверей. Йому майнуло в голові: живі люди в могилі.
Незабаром відчинилися двері, й тихою ходою ввійшла преориця монастиря, вже старша жінка, дуже поважна. На її обличчі відбивався якийсь смуток, наче б її боліли гріхи всього світу.
Кричевський поцілував її руку на привітання.
— Вашмосць бажав собі зі мною говорити,— почала розмову преориця.
— Так, прошу матері-преориці. У цьому монастирі має жити конвіктанткою панна Олена Крушвіць-ка з Вибранівки, недалеко Берестя, й мені пильно з нею побачитися.
Преориця заперечила головою:
— Я вже двадцять років наставниця цього монастиря, пам'ятаю всі ймення черниць, сестер та конвік-танток, але Крушвіцької тут не було й немає.
— Панну Крушвіцьку,— відповів Кричевський схвильовано,— мали привезти сюди до конвікту на доручення ксьондза Захарії Лисковського, греміяль-ного каноніка Львівської архиєпископської капітули, десь у половині березня.
— Я собі це добре пригадую. Ксьондз-канонік інстанціонував на доручення якогось високого урядовця,— ми згодилися її прийняти, та досі ніхто її не привозив.
Стаха наче громом поразило. Він не мав сили слова промовити й страшно зблід на обличчі. Нарешті спам'ятався, потер чоло долонею, поклонився низенько й вийшов.
Він потішав себе ще тою думкою, що, може, дівчину примістили в якому іншому монастирі, та бігати по всіх львівських жіночих монастирях було годі. Найкраще буде піти на розмову до самого ксьондза Лисковського.
Канонік довго не міг собі тої справи пригадати. Та коли йому Кричевський нагадав гетьманів лист, він сказав:
— Так, вашмосць. Я найшов приміщення для тої панни в С. С. Клярисок, та ніхто мене досі не повідомляв, щоб її вже привезли.
На цьому ввірвався слід за дівчиною. Або її вже нема на світі, або лежить іще недужа в Будилові, або...
Кричевський боявся навіть подумати про третю можливість: це було б гірше від смерті...
Не залишалося нічого іншого, як поїхати до Буди-лова й там розвідатись.
* * *
Вістка про те, що сталося, як громом прибила Кричевського. Ходив він нервовим кроком по хаті й рвав у одчаю на собі волосся. Був безрадний. Пішов іще до старої Валєнтової розпитати, як то було. її тоді викинули із саней, вона зламала ногу й досі лежала хвора. Стах гадав, що, може, з розмови зі старою прийде йому в голову яка добра думка, як вирятувати бідну дівчину.