У Кричевського тремтів голос, на оці блисла сльоза. Розпрощалися, мов брат із сестрою. Вона вийшла. Кричевський забажав іще побачитися з ігуменею.
— Чи уже Оленка жалувалася на нас? — спитала ігуменя, привітавшися.
— Чи жалувалася!? Вона всіх вас і ту святу обитель просто обожає. Я її не пізнав: так вона тут змінилася!
— Дуже змінилася,— сказала ігуменя.— Вона — прегарний зразок для сожительниць цієї обителі. Шкода її до мирського життя, повного диявольських пристрастей, облуди та гріха. Та я її ні намовляю, ні відмовляю. Як її святий Дух напутить, так і буде.
— Уважаю за обов'язок подякувати вам щиро, що так заопікувалися бідною сиротою. Та щоб вона не була для вас тягарем, то ось моя лепта на потреби монастиря.
І поклав перед ігуменею на столі доволі важкий гаманець із червінцями.
— Про нас дбає і сам ясновельможний, платить правильно на удержання Оленки. Вам, пане полковнику, за цей дар моя щира подяка від монастиря.
Кричевський попрощався й вийшов.
Коли він опісля розповів Хмельницькому свою розмову з Оленкою, Богдан сказав:
— Твоя Оленка розумніша, як я собі уявляв. Вона добре порадила. В такий час не пора дружитися. Твоє життя так часто перериватимуть публічні справи, що подружжя втратило б для тебе всяку насолоду,— особливо я не можу без тебе обійтися. Твоя рада для мене — закон.
Кричевський поглянув на гетьмана великими очима.
Хмельницький одвернув обличчя, наче б чогось соромився, а далі сказав:
— Ви, старшини, не хочете мене розуміти, чому я нераз не так роблю, як ви б хотіли. Подумай, кілько в мене ворогів! Я ж мушу кожний свій крок докладно обдумати, з усіх боків забезпечитися, бо коли б мені раз нога поховзнулася, тоді все на мене накинеться, мов те гайвороння на стерво. От тепер зрадливі татари мене покидають. Кажуть, що з наказу султана. Та я в це не вірю. Про це пани постаралися, добре заплативши їм. Бачать, що в чистому полі зі мною не йде, то беруться на хитрощі. Ще хтозна, що і з Литвою буде... Пише мені люб'язні листи литовський гетьман, князь Януш Радивіл, та чи можна їм вірити? Я знаю, на Литві нема єдності між литовською шляхтою: одні стоять твердо на Люблінській унії, другим — білорусам — залежить на православній церкві,— вони її хотять забезпечити перед унією, треті хотіли б покористуватися нашою війною й відірватися від Польщі. А в усіх одна думка: щоб мужик з-під їх ярма не вирвався — і тим-то всі три партії злучаться, коли зміркують, що білоруський та литовський хлоп піде слідами українського мужика. Ти знаєш: exempla trahunt. Того-то я боюсь, щоб литовське військо не злучилося з польським.
Такі приятельські розмови велись дуже часто між ними. Із них гетьман мав нагоду впевнитися, що нема в нього щирішого друга за Кричевського та, що не має Україна щирішого за нього сина...
Кричевський усею душею пристав до повстання. За його великий розум і воєнний хист цінувало його дуже високо козацтво. І не раз, і не два доводилось своєю повагою й розумом прохолоджувати й заспокоювати гарячі голови козацькі.
До Чигирина почали приїздити посли сусідніх держав: з Туреччини, з Семигороду, з Молдавії та Волощини, приходили й післанці з листами від кн(язя) Ра-дивіла.
— Тепер танцюють коло мене! — говорив гетьман. * * *
Тим часом з Польщі почали приходити недобрі вісті, що король Ян Казимир ладить до походу на Україну велике військо. Тепер усі переконалися, що присилання польських послів до гетьмана мало за мету приспати увагу Хмельницького та проволікти розправу, поки Польща не буде готова зі своїми зброєннями.
Гетьман рішився польського війська на Україну не пустити. Він узявся за випробуваний спосіб: розпустив скрізь по Україні та галицькій землі загони збунтованого селянства з партизанськими полковниками. Виправляючи їх, наказав на даний знак збиратися біля Костянтинова і ждати дальших наказів. Біля себе затримав добірні козацькі полки, з котрими мав іти назустріч польському війську.
Поперед ішов Кричевський із своїм славним Київським полком.
Через своїх звідунів довідався він, що з польським військом іде Ярема Вишневецький, котрого на Задніпров'ї народ називав лютим катом. Бо й справді, ніхто з окраїнних панів-магнатів не пролив тілько української крові на Задніпров'ї, що пан князь Ярема. Тут, під Костянтиновом, мали помірятися воєнним хистом і силами два шляхтичі: Ярема, що покинув своє рідне гніздо, і Кричевський, що до нього навернувся.
Та не з однаким почуванням йшли ті два шляхтичі один проти одного до бою. Ярема йшов як месник — хотів усю Україну затопити в її власній крові. Через повстання він утратив своє розлоге королівство на Задніпров'ї. Йому не давала спокою думка, що там, у його пишних палатах у Лубнах, розвертається тепер його підданча голота, котру він одним кивком пальця четвертував, вішав, на кіл настромлював без ніякої відповідальності ні перед ким.
Кричевський ішов перешкодити ворогові вступити на свою щойно віднайдену батьківщину, охоронити її від неминучої затрати,— йшов із сильною вірою, що робить добре діло, за яке не треба йому соромитися ні перед ким, а вже найменше — перед своєю совістю.
Князь Ярема любив воювати зі слабшим — щоб його розгромити й любуватися перемогою; в бій із сильнішим та меткішим противником собі не заходив. Такої тактики держався й тепер. Знаючи, що матиме діло з Кричевським, думав заскочити противника несподівано. Бо ж нагальним наскоком збентежений ворог тратить половину своєї боєвої вартості.
Кричевському гетьман доручив зачепити ворога там, де його стріне. Польські війська зайняли Меджи-боже. Коли Кричевський про це довідався, подався просто туди.
Але поляки не мали наміру вдаватися в бій і повернули під Костянтинів, де мало зібратися все польське військо. Прийшов туди й князь Ярема зі своїм військом. Та' він не злучився з іншими військами, а стояв осторонь. Не знаючи нічого певного, звідки козацьке військо може надійти, він станув саме на шляху, кудою прямував зі своїм полком Кричевський. Вступатися йому з дороги було запізно: Ярема мусив ставати до бою.
Кричевський вдарив на нього з такою силою, що розбив його зовсім. Князь, не турбуючись долею інших частин польського війська, позбирав своїх і потяг просто на Збараж. А польське військо, довідавшися про розгром Яреми, і не пробувало ставати до бою, а подалося за Вишневецьким.