Від слів Кричевського Крушвіцький аж корчився. Йому здавалося, що за кожним словом на його голову падає важкий камінь, що ось-ось розіб'є йому череп. Тепер, почувши, яку Кричевський присудив йому кару, припав до його ніг і хотів цілувати:
— Не губи мене, мій пане й добродію! Усе своє майно віддам тобі, лише позволь враз з іншими бранцями додому вернутися.
Кричевський поступився взад:
— Геть від мене, мерзото! Не каляй поганими губами моїх чобіт.
І Кричевський відійшов. Бранці прислухувалися до тої розмови, решту доповіли їм вибранівські люди, яких тут було доволі. Усе звернулося до Крушвіцького сторчаком. Його виминали й не хотіли з ним говорити. Всім здавалося, що то через того великого грішника прийшло на них таке нещастя.
* * *
Аж за тиждень після повороту з походу Кричевський міг приїхати до Суботова, навідатися до Оленки. Увесь той тиждень було в нього багато роботи: упорядковував полк, писав звідомлення гетьманові, треба було подбати про забезпеку ранених козаків, про родини полеглих. А кілька днів після урядового листа до гетьмана написав другий, щирий, про своє щастя — що між татарськими бранцями віднайшов свою милу, що задумав тепер із нею одружитися, та що він — худопахолок, ніде йому жінки примістити. Він прохав його милість пана гетьмана, свого добродія, ВИГАНИТИ для нього в королівській канцелярії яке-будь надиння, щоб він міг завести собі таки тут, у Чигиринському старостві, який хутірець...
У Суботові всі, особливо пані Ганна, нетерпеливо дожидали приїзду Кричевського. Пані Хмельницькій ніяково було допитуватися в Оленки, звідкіля вона, яка вона своячка полковника, бо ж Богдан заборонив, а сам нічого не хотів дружині сказати. їй дуже цікаво було довідатися правди, бо те свояцтво з Кричевським їй видавалося чимось не тим...
Оленка ввесь той час була сумна, задумана. Кричевського привітала щиро, та від його приїзду не повеселішала. Кричевський цього сподівався, це його не збентежило. Він радів і тим, що Оленка підправилася, що заспокоїлась. Сам він був веселий, як ніколи. Помітила це пані Хмельницька, й ці родинні зв'язки ще більше стали їй підозрілі. Кричевський найшов пригідну хвилину й поговорив із панею Ганною. Розказав на самоті їй своє і Оленчине горе.
— Бачите, пані-кумо, в чому справа. Я її люблю, як свою душу. Хочу забути все те, що з нею лихі люди робили. Вони за це прийняли заслужену кару. Хочу з нею одружитися по закону. Та вона й говорити собі про це не дає. Каже, що дала обіт піти до монастиря й постригтися в черниці. Вона така, що коли раз вирішить, то того вперто держиться. Може б, ви, пані-кумо, були ласкаві від того відвести її. Мені без неї життя нема.
— Попробую! Та не знаю, чи мені вдасться. До такої справи треба підходити дуже обережно. Одно нерозважне слово — і все попсоване. Щоб вона заспокоїлась, на те треба часу. Я б навіть не радила відмовляти її від монастиря. Там буде цілий рік між новичками. Та монастир мусить бути десь недалеко вас, щоб вона відчувала це та знала, що не вважає себе за покинуту всіма. Згодом одноманітне черниче життя, може, їй навкучиться.
— Скажіть, пані-кумо, а ви вже що говорили з Богданом про Оленку?
— Ні словечка. Не хотів мені сказати — сказав: приїде кум, то, може, сам скаже. А чому ви мене за це питаєте?
— Бо те саме говорив мені тоді Богдан, ще над
Інгульцем. Ті саміські ради давав... То коли мені мої добрі други таке говорять, треба слухати. А до котрого монастиря ви б радили мені відвезти Оленку?
— До котрогось київського — щоб вона відчула на собі ваше око, вашу опіку. Сама думка про те буде її відводити від того, щоб не дуже прилипала до монастирського життя...
Дальшу розмову перебила служанка: прохала обідати. Обоє ввійшли у вітальню. Застали тут усіх. Була тут і Оленка, одягнута в українське вбрання, з вишивками, мережками. То так прибрала її няня Горпина.
— Ми переодягли вашу небогу по-нашому, поки їй не справлять панського,— говорила стара няня до Кричевського.
Кричевському український одяг дуже сподобався. Оленка видалася йому в ньому ще кращою.
— Гадаю, що Оленці кращого не треба. І коли, па-ні-кумо, купуватимете для неї нове вбрання, то лише таке — українське, народне...
— Мені жодного не треба,— відізвалась.— Поки що пані дозволить мені ходити у свому, а в монастирі дадуть мені інше, не подібне ні до народного, ні до панського.
Всі переглянулись, а стара Горпина похитала головою.
— Де, куди тобі, лебідко білесенька, до монастиря! Тобі на світі жити. Я чувала від того бранця, що в нас на хуторі живе,— він твій земляк,— кілько ти добра у твойому селі бідним людям робила. Ось де твоя робота — такої в монастирі ти не найдеш... Так, так, моя пташинко бідна. Тобі на світі жити, бідним людям помагати. Ти ж така гарна, молода. Монастир для старих, щоб гріхи молодості покутували, а тобі заміж іти. Та ще такого гарного козака, як наш пан полковник, за монастир міняти, було б не дуже розумно. Не пускайте її, пане полковнику. Я все знаю, як воно було,— ви ж мало життя не втратили. Воно річ ясна — просто під вінець...
Стара Горпина не любила ховати того, що знала. Бранець із Вибранівки розповів старій усе. А вона себе вважала вправі все казати, як думала. Вона ж не нинішня: Богдана своїми грудьми годувала, колисанки йому до сну приспівувала. Хоч усім було тепер якось ніяково, що стара знає, та нічого було робити. Стара ще воркотіла, коли вже і в сіни вийшла.
— Наша няня розумна,— промовив Богдан,— вона не одно мені добре прирадила...
— Правдомовна,— докинула пані Ганна,— нічого не ховає, кривити душею не вміє, що на умі, те й на язиці...
Посідали за стіл. Кричевський сидів біля Оленки, на душі його було радісно.
За їжею сиділи всі мовчки. Та коли принесли меду, котрий Богдан сам із своєї пасіки ситив, язики порозв'язувалися, пішла весела розмова. Почали від останнього походу. Кричевський говорив:
— Відколи я служу в козацькому реєстровому війську, ні один похід так не повівся, як цей останній, і ні один не мав для мене таких дорогих, таких неоціненних наслідків, як цей...
Він кинув на Оленку таким любим, гарячим поглядом, що від нього найтвердше, льодяне серце розтануло б на віск.