— Це твої злоті! — шепнув Павло Максимові до вуха.— Ще звечора я до вина підсипав якогось зілля. Нічого їм не буде — виспляться. А вже що пан їм зробить — не наша річ.
Павло знову відомкнув двері ключем, котрий витягнув гайдукові з-за пояса. Ввійшли до темного льоху. При слабенькому світлі свічечки помітили Кричевського, що лежав на купі мерви.
Він прокинувся зі сну й хотів щось говорити, та Павло приклав йому долоню до губи й шепнув:
— Мовчіть!
Узяв Кричевського за рукав і вивів на коритар. Замкнув льох, а ключа всунув сторожеві, що спав, за пояс. Вийшли тою самою дорогою до парку й по драбинах поперелазили на другий бік. Павло ліз останнім. Він повитягав обидві драбини на замковий мур, повкладав їх непомітно, а тоді й сам із муру зсунувся.
Перебрели замковий рів у воді. Крутими дорогами провів їх Павло до коней, що вже чекали осідлані.
Як виїхали в поле, пігнали вихром. Тепер могли вже с во б ід но розмовляти.
— Чим я тобі, Павле, віддячуся, що ти мене з такої халепи визволив?
— Це була не халепа, паничу, а ясна смерть. Я знаю, які муки ладив був для вас наш пан. Передусім вам були би пообіцювали волю, якби ви були виреклися панночки. Та ви були б цього не зробили. Тоді вас були б мучили голодом і спрагою. А коли б ваша рідня була ладила на Вибранівку заїзд, то вже був призначений такий посіпака, що мав би вас був убити. Той самий, що вас спіймав. Він узяв за вас юдин гріш — 500 червоних.
— Я чув, що обіцяли тисячу.
— Наш пан на всьому мусить заробити. І тепер виторгував для себе половину. Казав, що він сам дав йому знати, що ви в Вибранівці, й тому не дав усього.
Кричевський із відрази плюнув.
— Ми ще не зовсім безпечні,— сказав Павло.— Ми все ще на домінії пана Крушвіцького.
— А ти знаєш добре дорогу?
— Як мені не знати? За годину буде корчма. Там сидить мій знайомий жид. Спочнемо, погодуємо коней, бо вже далі попадають...
І гнали далі, аж запирало дух. Вітер свистав мимо вух і пік у обличчя.
Заїхали в ліс. Минули головну дорогу та подалися стежкою гусаком, один за одним. Вже сіріло надворі, як стали перед корчмою. Корчма стояла при дорозі необгороджена. Від дороги була велика брама, якою заїздили вози на просторе підсіння. Праворуч була стайня, з лівої руки входилося до корчми. За корчмою від підсіння було кілька дверей до кімнат, призначених для гостей.
Павло під'їхав попереду під вікно й застукав до рами держаком нагайки.
У корчмі заметушилися. Хтось когось кликав. Нарешті якийсь кудлатий заспаний парубок відхилив ворота й туди заїхали в сіни вершники. Тут було зовсім темно. Павло гукнув до парубка:
— Давай коням вівса, не жалуй! Поздіймали з коней сідла й почали витирати їх соломою з поту.
У корчмі заблимало світло. Павло скочив досередини.
— Зараз зладити для нас трьох сніданок. Загріти вина, зробити нам яєшню з копи яєць, приладити масла та сира й молоду цибульку, ну, й меду трохи, та неабиякого, а того, що пани п'ють.
— Хто це їде? — спитав цікавий жид.— Який гість від пана Крушвіцького?
— Ясно, що від пана Крушвіцького. Мені казали його супроводжувати. Треба тобі знати, що це неабиякий гість!
Саме тоді ввійшов до корчми Кричевський. Але ж він тепер зовсім не виглядав на "неабиякого" гостя: без шапки, в обірваному кунтуші, без одного рукава, без пояса. Жидові став пан підозрілий.
— Може б, панам зарізати декілька курок та спекти? — спитався.— Що то значить яєшня для таких панів.
— Роби, що тобі сказано! — сказав рішуче Павло.— І не багато балакай, бо ми по-вовчому голодні.
Жидівка почала розводити на припічку вогонь. Але поралась вона дуже поволі. Жид заговорив щось до неї по-жидівському. Було ясно, що вони хочуть проволікати.
Павло гукнув:
— Що ти пораєшся, мов із мазею на голові? Вважай, щоб тебе нагаєм не треба було підганяти!
— Що ви такі, пане Павле, нетерплячі? Таж і коням спочити треба, і панам також. Прошу дуже до сніданку піти припочити до моїх покоїв. Дуже гарні. Які в мене пани побували! Я зараз усе прилагоджу.
І жид скочив у сіни. Тепер він уже впевнився, що це якийсь утікач від пана Крушвіцького, а з ним тікає й той панський гайдук. Де ж би такий обірванець у пана Крушвіцького взявся, та ще так запанібрата із його гайдуком говорив, та при одному столі сидів? Вийшовши до сіней, він не помітив, що при жолобі біля коней порався Максим. Жид гукнув до себе свого парубка Миколу.
— Слухай, Миколо! Виведи коня задніми дверима й гони чимдуж до пана в Вибранівку. Скажи йому від мене, що в нас якийсь обірванець, що певно від пана саме втік, і пан нам добре за це заплатить.
Хоч жид говорив півголосом, але Максим чув кожне слово. Щоб себе не зрадити, пример до жолоба й не ворухнувся. Жид повернувся до гостей і сказав, що для любих гостей приладжена дуже гарна кімната.
Максим бачив, як Микола відпинав від жолоба коня й подався задніми дверима. Він умить відіпнув другого жидівського коня й вивів його вже тоді, як Микола виїхав на дорогу. Максим їхав за ним услід.
Тепер Максим кликнув до нього:
— Миколо, підожди! Орендар має ще щось тобі переказати до двора.
Микола спинив коня. Через те, що Максим кликнув його по йменню, він нічого не підозрівав. Тоді й не придивився, що Максим приїхав разом із іншими. Але тепер почав до Максима придивлятися.
— Ти хто?
— А хіба ти мене не пізнаєш? Я служу в пана Крушвіцького, а тепер вертаюся до Вибранівки.
Миколі видалося трохи підозрілим, що двірський слуга їде охляп.
— А в корчмі хто є? — спитав прожогом.
— Панський гайдук Павло Голий і той якийсь обірванець, що тікає від пана Крушвіцького. Орендар казав мені переказати панові, що їх задержить у себе, поки погоня не прийде.
Це вже Миколі не подобалося. Той другий собі поїде й візьме в пана нагороду, а йому дуля дістанеться...
— Мені орендар казав сказати те саме, і я твоєї помочі не потребую.
— Як собі хочеш,— сказав байдуже Максим, стаючи біля Миколи.— А чи нема в тебе, Миколо, трохи тютюну люльку набити? Я ввесь свій викурив.
Микола почав шукати капшука. Та в ту мить Максим ведмежою рукою схопив парубка за шию, стягнув з коня, заки той міг скрикнути, заткав йому його шапкою губу, скрутив узад руки, зв'язав мотузом і поволік у ліс.