— За хазяїном тужить,— мовив товариш.— Бач, як буває: за чорну зраду віддячує тільки вірністю, тільки любов'ю.
Обличчя його, спотворене гримасою гніву, стало недобре, погрозливі іскорки зароїлися в золотавих скалках зіниць.
— Вий, вий,— казав не без ревнощів.— Діждешся від них ласки.
Поволі пакували свої речі, акуратно складаючи в човні запаси харчів, одяг, алюмінієвий посуд, намет, рибальські снасті. Мій товариш вдався навдивовижу охайним (навіть крихту чи зернину марно було б шукати в його човні, щоб, не припусти господь, не завезлись миші!), а тому кожна річ у нього знала своє тверде місце.
Сонце вже не пряжило так, як ополудні; тепер воно лило потоки скісного проміння, що надавали дніпровським краєвидам акварельної м'якості. Чайки, ще недавно такі мляві, гостріше перелітали над нашими головами, і в їхніх гортанних скриках чувся голодний азарт. Вода, нагрівшись за день, дихала теплою парою — так, начеб дихала на вас у хліві корова, яка повернулася з поля, яка їсть пашу з жолоба, яку доять у вечірніх сутінках...
Непередаваним смутком віяло від нашого поквапливого збирання... Нарешті товариш узяв закіптюжений казанок і, зачерпнувши води, полив рештки багаття, хоч воно і не курілось, хоч жару в попелі там уже не мало бути.
І весь час собака занепокоєно бігав берегом. Спинявся, обнюхуючи нас, тицяючи носом у борт човна,— й знову біг по білому піску, майже не зоставляючи слідів. А то, стомлений, присідав і, витягнувши шию з комірця сорочки, що давно вже забруднилась, неспокійно вглядався в протилежний берег.
Жаль було прощатися з острівцем, на якому провели кілька безтурботних днів. Жаль було прощатися з тими майбутніми днями, які нас тут чекали, обіцяючи вдалу риболовлю, розмови при вечірньому багатті, біблійну цноту дніпровських туманів у досвітню пору. Жаль було розлучатись з островом-вітрильником, що, здається, плив за течією хоч і в часі та в просторі, та все-таки інколи марилось, що поза часом і поза простором.
— Альбатрос! — голосно покликав товариш.— Гайда в човен, їдемо!
Собака, стоячи віддалік на березі, тільки головою повів у наш бік.
— Альбатрос!
Ми кликали, проте гончакові наче хто вуха заліпив воском. Здавалось, він боїться наближатись до спорядженого в дорогу човна. І здавалось, що, дивлячись на кручі протилежного берега, де ясною, майже прозорою зеленню спалахнув ліс, освітлений надвечірнім сонцем, він весь тремтить — напружено вібрує шкіра на грудях, на шиї, на крупі, й так само вібрують передні та задні лапи, і тільки напівопущений хвіст сторожко завмер.
— Бач, не хоче їхати з нами,— здогадався товариш.
Легко підминаючи мокрий пісок босими ногами, він подався берегом до собаки. М'якою ходою своєю й лагідним виразом обличчя намагався засвідчити лише добрі наміри.
— Альбатрос! — кликав ласкавим голосом.— Альбатрос!..
Ще зоставалось пройти метрів п'ять-шість, як собака, зважившись, прожогом кинувся у воду і вже наступної миті плив геть від острова. Це було так несподівано, що товариш укляк на місці, а я напівзвівся в човні. Над поверхнею річки видніла тільки задерта голова з приплюснутими вухами та ще білів на шиї комірець моєї сорочки.
— Альбатрос, назад! — закричав товариш.— Вернись!
Я вискочив із човна, біг берегом і теж кричав:
— Альбатрос! Альбатрос!
Розгублені, ми стояли на смузі піску й дивились, як собака віддаляється й віддаляється. Та раптом голова його зникла з поверхні річки. А може, здалось, а може, сонячні яскраві жмури засліпили нам очі? Та не здалось, бо вже скоро — блискуча, сяйлива — голова гончака знову випірнула з води.
Собака плив у тому ж напрямку, тільки, можливо, з меншою швидкістю. Йому, слабкому, та плавба давалась нелегко.
— Подався до своїх... до хазяїна...— гіркота прозвучала в тих словах.— Здогадався, що ми відпливаємо й хочемо забрати з собою.
Товариш зітхнув. І за якусь мить спитав:
— Слухай, ти його бачиш? Бо я не бачу. Зник.
Я також не бачив. Можливо, нам заважав хоровод сонячних жмурів, що танцював на гребінцях хвиль? А може, стомившись, він знову пірнув під воду й ось-ось випливе?
— Не бачу! — розпач дзвенів у лункому голосі товариша. Всією своєю постаттю він тягнувся туди, на середину річки, де щойно виднілась голова собаки.
Мружачись, ми вглядались у дніпровський плин — і марно. Морозець дернув мене по спині, морозець непевного остраху.
— Гайда в човен!
Він гарячково завів мотор, і човен, якого я підштовхнув руками і вже скочив на плаву, застояним жеребцем узяв із місця в кар'єр. Очі в товариша, який кермував човном, були гострі, як ножі, й сіріші, ніж будь-коли. Інтуїтивне чуття непоправного війнуло холодом у мою свідомість. Простір води розмотувався перед нами, як сувій, і ми летіли по цьому сувої все далі й далі — в надії, в сподіванні.
Товариш збавив оберти мотора, сказав хрипко:
— Годі... Так далеко він не міг запливти.
То нарощуючи швидкість, то зменшуючи, наш човен став прасувати поверхню Дніпра в різних напрямках. Вода текла голубувато-зеленою густою плоттю, зрідка траплялись галузина, вирваний жмуток жабуриння, а то порожня пляшка, перевернута денцем догори.
— Потонув,— нарешті висловив товариш думку, що сиділа в нашій свідомості.
Та ще якийсь час ми ницяли по воді в марних пошуках.
— Ось тобі й гончий пес... Ось тобі й полювання з гончим псом.
Товариш бубонів наче знетямлений і уникав зустрічатися зі мною поглядом. Пропливли трохи за течією — може, його встигло знести? Повернулись назад до острівця — може, якимось чудом врятувався?.. Острівець самотинно темнів плямкою залитого багаття та ще білозубо всміхався смугою берегового піску.
— Не віриться,— бубонів товариш.— От не віриться — і край.
І справді, хіба можна було повірити в справжність того, що сталось?
Дніпро — вічний, могутній, мовчазний — знав таємницю, але хіба коли він виповідає свої таємниці? І зараз мовчав напруженою течією, мерехтінням зайчиків, заростями очеретів по берегах. Скільки він знає, цей сивий і завжди молодий дідо-всевідо, скільки тримає загадок, приховує драм, не зізнається про нещастя — і, може, в цьому й криється велика мудрість великої ріки?!
А часом не переплив на той берег, до лісу?