ступила ближче до діда.
— Звичайно! Хто ж перший розповів мені, ніби колись у міс Полі був коханий? Тож якось я зміркувала, що двічі по два — чотири. Аж ні... виходить, що п'ять, а не чотири.
Старий Том відмахнувся від неї й знову взявся до роботи.
— Якщо хочеш щось мені сказати, то кажи, а не викаблучуйся, — дражливо буркнув він. — Я тої рихметики не знаю.
Ненсі засміялася.
— Ну гаразд, — пояснила вона. — Я дещо чула і вирішила, що він і був коханим міс Полі.
— Джон Пендлтон! — випростався Старий Том.
— Так. Ну, я тепер уже знаю, що це не так. Виявилося, що він був закоханий у маму цієї благословенної дитини й тому хотів... але це вже вам не треба, — похапцем додала вона, пригадавши, що пообіцяла Поліанні нікому не розповідати, як містер Пендлтон пропонував їй переїхати до неї. — Так от, я попитала людей і дізналася, що містер Пендлтон і міс Полі роками не зналися, ба, вона терпіти його не могла через дурні плітки, що якось поєднували їхні імена, коли їй було років вісімнадцять-двадцять.
— Так, пам'ятаю, — кивнув Старий Том. — Це сталося років через три-чотири після того, як міс Джейн дала йому гарбуза і поїхала з іншим. Міс [174] Полі, звичайно, знала про все, жаліла його і хотіла розрадити. Можливо, вона трохи перестаралася, бо люто ненавиділа пастора, який забрав у неї сестру. Принаймні з цього виник великий клопіт. Подейкували, ніби вона підбивала клинці.
— Підбивала клинці... вона! — не стрималася Ненсі.
— Я розумію. Але язиком піну збивали, — ствердив Том. — Таке жодній дівчині не до речі. Та й у неї під ту пору виник клопіт зі своїм коханим. Відтоді вона замкнулася в собі, як устриця у мушлі, і ні з ким не хоче мати справу. А її серце перетворилося на крижину.
— Так, знаю. Вже почула про це, — продовжила Ненсі. — Тому мене ледь трясця не вхопила, коли я побачила його сьогодні біля дверей. Адже він не розмовляв з нею стільки років! Але я впустила його і сказала їй.
— А вона що? — старий затамував подих.
— Спочатку нічого. Я взагалі вирішила, що вона не почула. Я збиралась уже повторити, а вона раптом каже: "Передай містеру Пендлтону, що я зараз зійду до нього". Я переказала йому ці слова, а тоді мерщій — до вас, щоб розповісти про все, — завершила Ненсі, раз по раз зиркаючи на будинок.
— Гм, — гмикнув старий Том і знов поринув у роботу.
Тим часом у вітальні садиби Гаррінґтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довгою незабаром він почув м'які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.
— Я прийшов запитати про... Поліанну, — почав він трохи нетактовно. [75]
— Дякую, у неї все без змін, — відповіла міс Полі.
— І все-таки... Ви можете мені сказати, що на неї чекає? — його голос затремтів.
Біль на мить з'явився на обличчі міс Полі.
— На жаль, не можу сказати!
— Тобто... ви не знаєте?
— Так.
— А... лікар?
— Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.
— Але які ж саме в неї ушкодження?
— Невелика подряпина на голові, кілька синців та... у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.
Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:
— А Поліанна — як вона все це сприйняла?
— Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.
— Але ж хоч щось вона знає?
Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.
— Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час... і це мені достоту зав'язує світ.
Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Поліанни, коли він востаннє благав її переїхати: "О, я не можу залишити тітоньку Полі... тепер". [176]
Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м'яко звернувся до міс Полі:
— Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Поліанну переїхати до мене?
— Переїхати до Вас? Поліанну?
Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.
— Так. Я хотів удочерити її... офіційно... і зробити своєю спадкоємницею.
Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Поліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Поліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.
— Ви знаєте, мені дуже подобається Поліанна, — вів далі чоловік. — Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Поліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п'ять років.
— Любов, — міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку... а тоді спливли в пам'яті слова Поліанни, які вона сказала сьогодні вранці: "Я люблю, коли мені кажуть "люба", але від рідних це чути набагато приємніше". І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п'ять років... а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Поліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.
— Ну і...? — перепитала вона.
Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.
— Вона відмовилася.
— Чому? [177]
— Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, — завершив він і підвівся.
Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки — його торкнула тремка рука.
— Коли приїде фахівець і я щось знатиму... певніше про стан Поліанни, я обов'язково сповіщу вас, — почув він тремкий голос. — До побачення... і дякую за візит. Поліанна буде... задоволена.