— Але ж тітонька Полі... була настільки доброю до мене, — повільно почала дівчинка. — Вона мене взяла до себе тоді, коли у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, і...
Хвиля болю знову прокотилася обличчям хворого. Але тепер голос його лунав тихо і сумно.
— Поліанно, багато років тому я дуже полюбив одну жінку. Я сподівався одного чудового дня привести її в цей дім. Я жив мріями про те, якими щасливими могли ми бути все життя.
— Так, — з жалем мовила Поліанна.
-; Але... я не зміг привести її сюди. Немає значення чому. Так вийшло... та й годі. Відтоді цей будинок став для мене купою сірого каміння, а не домівкою. Він потребує жіночої руки і серця — або дитячої присутності, щоб стати домівкою. А в мене — ні того, ні того. Тому я й прошу тебе переїхати.
Поліанна схопилась на рівні ноги. Обличчя в неї промінилося.
— Містере Пендлтон, ви... шкодуєте, що не мали шлюбної жінки в домі?
— Т-т-так, Поліанно.
— О, яка я рада. Тоді все гаразд, — зітхнула дівчинка. — Тоді ви можете взяти нас обох, і все владнається!
— Взяти... вас... обох? — вражено повторив чоловік.
Ледь помітний сумнів промайнув обличчям Поліанни.
— Ну, звичайно ж. Ну, її згоди ще нема. Але я впевнена, що вона погодиться, коли ви все їй поясните, так як пояснили це мені. І тоді ми зможемо разом переїхати.
В очах чоловіка відбився жах.
— Твоя тітонька переїде — сюди?! [141]
Поліанна здивовано глянула на нього.
— А хіба ви хотіли б переїхати туди? — запитала вона. — Звісно, ваш дім не настільки гарний, але з часом...
— Поліанно, про що це ти? — дуже м'яко спитав чоловік.
— Про те, де ми житимемо, — здивовано відповіла Поліанна. — Я саме так вас зрозуміла. Ви ж самі щойно сказали, що мріяли мати тітоньку Полі за шлюбну жінку, аби тут була домівка...
З горла чоловіка вирвався здавлений крик. Він підняв руку, почав щось говорити, а тоді безсило впустив її.
— До вас лікар, сер, — з'явилася у дверях покоївка.
Поліанна відразу підвелася.
Джон Пендлтон гарячково повернувся до неї.
— Поліанно, заради Бога, не кажи нічого про нашу розмову... поки що, — благально прошепотів він.
Поліанна всміхнулася, й на щічках з'явилися ямочки.
— Звісно. Так ніби я не знаю, що ви хочете самі їй про все розповісти, — весело кинула вона через плече. х
Джон Пендлтон безсило відкинувся в кріслі.
— Що сталося? — питав лікар, міряючи галопуючий пульс пацієнта.
Химерна усмішка затремтіла на губах Джона Пендлтона.
— Здається, забагато тих зміцнювальних ліків, — засміявся він, помітивши, як лікар поглядом проводжає невеличку постать Поліанни, яка прямувала додому.
ЩЕ БІЛЬШЕ ДИВО
У неділю зранку Поліанна завжди йшла спочатку до церкви, а тоді — до недільної школи. А після-обід вона часто ходила на прогулянку з Ненсі. І наступного дня після суботнього візиту до містера Пендлтона Поліанна планувала зробити так само, але, коли вона вертала додому зі школи, її наздогнав у кабріолеті лікар Чилтон, котрий спинив коня і запропонував:
— Я можу підвезти тебе додому, Поліанно. Мені треба поговорити з тобою. Я спеціально їхав до вашого будинку для цього. — І вів далі, у той час як Поліанна вмощувалася поруч. — Містеру Пендлто-ну треба негайно з тобою побачитися. Він сказав, що це дуже важливо.
Поліанна щасливо кивнула:
— Так, я знаю. Я поїду.
Лікар здивовано повернувся до неї.
— Не знаю, чи я правильно чиню, дозволяючи тобі це зробити, — промовив він з блискітками в очах. — Здається, ви, юна леді, вчора його більше розхвилювали, ніж заспокоїли.
Поліанна розсміялася.
— Це не я, повірте мені, не я. Це все через тітоньку Полі. [144]
Лікар рвучко повернувся до неї.
— Через твою тітку? — вихопилося в нього. Поліанна аж підстрибнула на сидінні від щастя.
— Так. Це настільки хвилююче і мило, просто як у книжці, уявляєте? Зараз вам усе розповім, — раптом зважилася вона. — Він просив мене не говорити нікому, але, гадаю, вам можна. Він казав не говорити про це їй.
— їй?
— Так, тітці Полі. Він сам краще їй усе пояснить, ніж це робила б я... адже то коханці.
— Коханці! — коли лікар вимовив це слово, коні різко рвонули вперед, ніби він смикнув за віжки.
— Так, — щасливо підтвердила Поліанна. — Це частина цієї історії. Я нічого не знала, доки Ненсі мені не розповіла. Вона казала, що колись тітка Полі мала коханого, але вони посварилися. Спочатку вона не знала, хто це, але ми все з'ясували. Цей чоловік — містер Джон Пендлтон.
Лікареві відлягло, рука з віжками впала йому на коліна.
— О! Ні, я про це не знав, — тихо промовив він. Поліанна поспішала: кабріолет наближався до
садиби Гаррінгтонів.
— Ви знаєте, я така рада. Все складається чудово. Містер Пендлтон запропонував мені переїхати жити до нього, але ж я не можу лишити тітоньку Полі, яка весь цей час добре ставилася до мене. Тоді він розповів мені про жіночу руку і серце, яку стільки років мріє бачити у своєму домі. Якби ви знали, як я за них рада! Адже він її перепросить, вони помиряться, і ми з тітонькою Полі переїдемо до нього або він переїде до нас. Звичайно, тітонька Полі досі ні про що не здогадується, і ми не усе владнали. Отож він і схотів мене сьогодні побачити. [145]
Лікар раптом випростався. На губах заграла дивна усмішка.
— Що ж, Поліанно, тепер я, здається, розумію, чому містеру Пендлтону захотілося тебе побачити, — кивнув він, зупиняючи коня біля дверей.
— Ой, дивіться, тітонька Полі у вікні, — вигукнула Поліанна, але за мить додала: — Ні, здається це не вона. Я була переконана, що бачила саме її.
— Ні, зараз... її там нема, — сказав лікар. Усмішка раптово зникла з губів.
Поліанна помітила, що Джон Пендлтон дуже нервував, чекаючи на неї.
— Поліанно, — почав він, — цілу ніч я намагався відгадати, що ти мала на увазі вчора... про те, що я багато років мріяв про руку і серце твоєї тітоньки Полі. Що ти хотіла цим сказати?
— Ну як же, ви ж колись були закохані. І я вчора так зраділа, що ви зберегли свої почуття.
— Закохані? Твоя тітка і я?
Почувши в голосі чоловіка непідробне здивування, Поліанна палко додала:
— Ну як же, містере Пендлтон, Ненсі мені про все розповіла!
Чоловік нервово хихикнув:
— Справді? І все ж, боюся, що твоя Ненсі глибоко помиляється.