Поліанна співчутливо подивилася на хворого.
— Атож. Це вельми прикро — ото все про гроші, коли вам увесь час доводилося заощаджувати.
— Коли... що?
— Заощаджувати, харчуючись виключно бобами та рибними тюфтелями. А ви справді любите боби? Чи усе-таки індичка краще, хоча й по 60 центів за порцію?
— Послухай, дитино, про що ти кажеш? Поліанна розпромінилася.
— Про ваші гроші... ви собі в усьому відмовляли і заощаджували гроші для поган. Я знаю про все. Тому я й вирішила, містере Пендлтон, що ви видаєтеся сердитим тільки зовні. Ненсі мені все розповіла.
Чоловік аж рота роззявив від здивування:
— Ненсі сказала тобі, що я збираю гроші для... Стривай, а хто така Ненсі? [113]
— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Полі.
— В тітоньки Полі? Гаразд. А хто така тітонька Полі?
— Тітонька Полі — це міс Полі Гаррінґгон. Я живу в неї.
Чоловік наче здригнувся.
— Міс... Полі... Гаррінґтон! — видихнув він. — Ти живеш у неї?!
— Так. Я — її небога. Вона взяла мене на виховання, з почуття обов'язку перед моєю мамою, — затиналась Поліанна. — Вони були сестрами. А коли й татко пішов на небеса слідом за нею та моїми братиками і сестричками, й у мене не лишилося нікого, крім Жіночої допомоги, тітонька Полі взяла мене до себе.
Чоловік не відповідав. Обличчя його на подушці було таке бліде, що Поліанна аж перелякалася. Вона нерішуче підвелася.
— Ну, мабуть, я піду вже, — почала вона. — Сподіваюся, вам сподобається холодець.
Несподівано чоловік повернув голову і розплющив очі. У їхній глибині була така туга, що й Поліанна її побачила і зчудувалась.
— Так ти — небога міс Полі Гаррінґтон? — ніжно перепитав він.
— Так, сер.
Темні очі чоловіка прикипіли до її обличчя, аж дівчинка відчула несподіване хвилювання і вибовкала:
— Ви, либонь... її знаєте?
Губи містера Пендлтона викривилися в дивній посмішці.
— О, так, я її знаю, — він завагався, а тоді продовжив з тією ж дивною посмішкою. — Але ж... ти не скажеш..., що це міс Полі Гаррінґтон прислала мені холодець? — повільно вимовив він. [114]
Поліанна збентежилася.
— Ні, сер. Вона навпаки просила мене зробити все можливе, щоб ви нізащо не здогадалися, що цей холодець від неї. Але я...
— Я так і знав, — підсумував чоловік і відвернув голову.
Збентежена Поліанна позадкувала з кімнати. Під дашком вона побачила лікаря, що чекав у кабріолеті. На порозі стояв санітар.
— Ну, міс Поліанно, дозвольте мені відвезти вас додому, — всміхаючись, запропонував лікар. — Я вже рушав, але мені спало на думку дочекатися вас.
— Дякую, сер. Я дуже рада. Я так люблю кататися, — промінилася Поліанна, коли лікар простяг руку і допоміг їй сісти в кабріолет.
— Справді? — всміхнувся він, киваючи на прощання санітарові, — Ну, наскільки я можу судити, ти любиш багато чого, адже так? — запитав він, коли кабріолет швидко рушив.
Поліанна засміялася.
— Ну, не знаю. Можливо й так, — погодилася вона. — Я люблю майже все, що є справжнім життям. Звичайно, дещо я не надто люблю, як то шити, читати вголос і таке подібне. Але це не справжнє життя.
— Ні? А як же це можна назвати?
— Тітонька Полі називає це "уроками життя", — зітхнула і сумно усміхнулась Поліанна.
Тепер лікар якось дивно усміхнувся.
— Справді? Що ж, саме вона могла сказати й так.
— Авжеж, — відказала Поліанна. — Але я так не вважаю. Життю не можна навчатися — треба просто жити.
Лікар глибоко зітхнув.
— І все ж, я боюся, що декому з нас це потрібно, дівчинко моя, — промовив він і деякий час мовчав. [115]
Поліанна крадькома позирала на нього, і їй мимоволі стало шкода його. Лікар був дуже сумний. Дівчинці так хотілося "щось зробити". І, либонь, тому Поліанна промовила сором'язливо:
— Лікарю Чилтон, мені здається, що у вас найкраща професія на землі, адже ви робите найрадіснішу справу.
Лікар вражено подивився на неї.
— Найрадіснішу? Я маю до діла з людськими стражданнями! — вигукнув він.
Поліанна кивнула.
— Я знаю, але ви ж допомагаєте — хіба не так? — і ви раді допомагати людям. Тому ви сповнені найбільшої радості!
Несподівано на очі лікареві набігли сльози. Лікар жив самотою: у нього не було дружини, а домівкою
був двокімнатний офіс у пансіонаті. Він дуже любив свій фах. І зараз, дивлячись у сяючі очі Поліанни, він відчув, як чиясь рука з любов'ю лягла на його голову, благословляючи. І він знав, що відтак ні важка праця, ні безсонні ночі не змусять його забути цей захват, що прилинув до нього з очей Поліанни.
— Нехай Бог благословить тебе, дівчинко, — зворушено сказав він. І потім з відкритою усмішкою, яку знали й любили його пацієнти, додав:
— Гадаю, ковток цих зміцнюючих ліків, потрібний не лише пацієнтам, а й лікареві!
Його слова вразили Поліанну... доки бурундук, що перебігав дорогу, не відволік її від думок.
Лікар висадив Поліанну біля дверей дому, всміхнувся Ненсі, що підмітала ґанок, і швидко поїхав геть.[117]
— Я так гарно проїхалася з лікарем, — похвалилася Поліанна, ідучи сходами. — Він милий, Ненсі.
— Справді?
— Так. І я йому сказала, що в нього найрадісніша в світі професія.
— Що? Приймати хворих або тих, які гадають, що хворі? Нівроку радість, — Ненсі не приховувала свого скепсису.
Поліанна весело розсміялася.
— Так. Лікар сказав те саме. Але навіть тут можна радіти. Здогадайтесь!
Ненсі напружено замислилася. Вона потрошку привчилася бавитися в цю "гру в радість", ще й, здавалося, робила певні успіхи. Вона отримувала задоволення, знаходячи правильну відповідь на "голово-крутки", які вона називала запитання дівчинки.
— Знаю! — пирснула Ненсі. — Це протилежне до того, що ви радили місіс Сноу.
— Протилежне? — перепитала спантеличена Поліанна.
— Так. Ви ж їй сказали, що вона може радіти з того, що інші люди не такі, як вона, — ну, не настільки безнадійно хворі.
— Так, — кивнула Поліанна.
— Ну ось, і лікар повинен радіти, що він не хворий, як його пацієнти, — переможно виголосила Ненсі.
Тепер Поліанна замислилася.
— Ну, т-так, — визнала вона. — Можна й так, але я сказала лікарю зовсім інше. Щось мені не подобається в тому, що ви сказали. Розумієте, лікар не може радіти з того, що хтось хворий. Ой, Ненсі, все-таки ви іноді дуже дивно граєте в цю гру, — зітхнула вона, входячи до будинку.