— Доброго дня, сер. Який чудовий сьогодні день, чи не так? — бадьоро запитала вона, підійшовши до нього.
Чоловік ковзнув по ній поглядом, а тоді нерішуче зупинився.
— Це ти — до мене? — різко запитав він.
— Так, сер, — розцвіла Поліанна. — Я кажу, який сьогодні прекрасний день, чи не так?
— Гм? О! Гм, — витиснув із себе незнайомець і розгонисто пішов геть.
Поліанна розсміялася. "Який кумедний чоловік", — подумала вона.
Наступного дня вона знов його побачила.
— Сьогодні, звичайно, не так гарно, як учора, але нівроку, — весело повідомила Поліанна.
— Га? О! Гм, — пробурмотів чоловік, як і того разу. І знову Поліанна звеселилася.
Коли ж утретє Поліанна звернулася до нього в такий спосіб, чоловік різко зупинився.
— Хто ти, дитино, і чому ти щодня звертаєшся до мене?
— Я — Поліанна Вітьєр. А ви видаєтеся таким самотнім. Я така рада, що ви зупинилися. Приємно з вами познайомитися. А тепер скажіть, як вас звуть.
— Ну, власне... — чоловік не доказав і подався геть швидше, ніж раніше.
Поліанна розчаровано, без звичайної своєї усмішки дивилася йому вслід.
"Може, він не зрозумів. Але ж не личить знайомитися лише наполовину. Я ж досі не знаю, як його звати", — міркувала вона дорогою.
Поліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Міс Полі Гаррінгтон щотижня щось передавала цій жінці. Вона казала, що це її обов'язок, бо місіс Сноу бідна, хвора й належить до тієї ж па[58] рафії, що й міс Полі; звичайно, це мали робити всі парафіяни. Міс Полі робила це по четвергах по обіді, — зрозуміло, не сама, а через Ненсі. Сьогодні зробити це зголосилася Поліанна, і Ненсі, з дозволу міс Полі, охоче віддала доручення їй.
— Гарно, що воно на мені не висітиме, — ділилася з Поліанною Ненсі. — Хоча, любеньке ягнятко, мені соромно перекидати роботу на ваші плечі.
— Але, Ненсі, мені приємно це робити.
— Побачимо що ви скажете, коли хоч раз побуваєте там, — кисло зауважила Ненсі.
— Чому? — здивувалася Поліанна
— До неї ніхто не любить ходити. Якби тільки людям не було її шкода, жодна душа й раз на день не навідалася б до неї, така вона уїдлива. От тільки її доньки по-людськи шкода, бо змушена доглядати за нею.
— Але чому, Ненсі? Служниця зрушила плечами.
— Ну, власне, геть усе чисто..., на думку місіс Сноу, в житті відбувається неправильно, навіть дні тижня ідуть не так. Якщо сьогодні понеділок, вона шкодує, що то не неділя, а якщо принесеш їй холодець, їй неодмінно забагнеться курки. Однак, якщо принесеш курку, то почуєш, що їй хочеться бульйону з ягняти.
— Яка кумедна жінка, — розсміялася Поліанна. — Тепер мені тим цікавіше подивитися на неї. Вона має бути такою непередбачуваною і... і несхожою на всіх. Мені подобаються люди, не схожі на інших.
— Гм! Атож, вона таки не схожа на інших... на щастя для нас усіх! — похмуро завершила вона.
Поліанна пригадала цю розмову, коли повернула до воріт пошарпаного маленького котеджу. її очі сяяли від перспективи зустрічі з несхожою місіс Сноу. [59]
На стукіт Поліанни двері відчинила бліда зморе— | на дівчина. |
— Доброго дня, — ввічливо звернулася Поліан— І на — Я — від міс Полі Гаррінґтон. Мені хотілося б і побачити місіс Сноу.
— Проходьте, будь ласка. Ви — перша, хто хотів би побачити її, — глухо пробурмотіла дівчина. Але Поліанна цього не почула. Дівчина повернулась і коридором провела Поліанну до дверей у самому кінці.
Вона впустила Поліанну до кімнати хворої й зачинила двері. Всередині панувала напівтемрява; дівчинка деякий час кліпала очима, призвичаюючись до мороку. Аж тепер вона розгледіла тьмяний обрис жінки, що напівлежала в ліжку під протилежною стінкою. Поліанна пішла до неї.
— Доброго дня, місіс Сноу. Тітонька Полі переказує, що вона сподівається, що ви сьогодні почуваєтеся краще, і ось вона передала холодець із телячої ніжки.
— Для мене? Холодець? — пролунав вередливий голос. — Добре, дякую, хоча я сподівалася, що сьогодні буде бульйон з ягнятини.
Поліанна трохи засмутилась.
— Справді? Дивно, а мені сказали, що ви завжди просите курку, коли вам приносять холодець, — промовила вона.
— Що? — хвора різко повернулася.
— Пусте, — поспішила запевнити Поліанна. — Зрештою, хіба не однаково? Просто Ненсі казала, що ви завжди просите курку, коли наші приносять холодець, а бульйон з ягнятини ви просите тоді, коли вам приносять курку. Але, напевне, вона щось забула чи переплутала.
Хвора аж усілася на ліжку, а це вже для неї була виняткова подія, хоча Поліанна цього не знала. [60]
— Хто ти, міс Нахабство? —запитала вона.
— Ой, ви помилилися, місіс Сноу. І я рада, що це так. Бо це ж було б гірше, ніж Гефзіба, правда? Мене звати Поліанна Вітьєр, я — небога міс Полі Гаррінґтон. Я нещодавно приїхала до неї. Ось чому оце й принесла холодець.
Протягом першої половини промови хвора з цікавістю сиділа прямо. Але при згадці про холодець вона безвільно відкинулася на подушку.
— Гаразд, дякую. Твоя тітонька дуже люб'язна, але в мене зранку зовсім немає апетиту, до того ж я хотіла бульйону... — раптом міс Сноу запнулася, а тоді почала говорити зовсім про інше. — Я цієї ночі ані хвилиночки не спала.
— От якби мені так, — зітхнула Поліанна, виставляючи миску з холодцем на маленький столик і вмощуючись на стільці. — Ми забагато часу марнуємо на сон. Ви теж так гадаєте?
— Марнуємо час на сон! — вигукнула хвора.
— У цей же час ми можемо просто жити. Шкода, що вночі ми не живем.
Місіс Сноу знову сіла в ліжку.
— Ти дивовижне дівча! — вигукнула вона. — Ану, підійди до вікна і підніми штори, — звеліла хвора, — я хочу краще тебе роздивитися!
Поліанна підвелася, але засміялася якось жалісно.
— Боже, але ви ж побачите мої веснянки! — зітхнула вона, ідучи до вікна. — А я так раділа, що тут темно і ви їх не помітите. Ось. Тепер ви можете... — вона урвала, повернувшись до ліжка. — Зрештою, я рада, що ви захотіли мене побачити, адже і я тепер можу розгледіти вас. А мені ніхто не казав, що ви така гарна.
— Я — гарна? — з гіркою іронією перепитала жінка. [61]
— Атож. Хіба ви цього не знали? — вигукнула Поліанна.
— Не знала, — сухо відповіла місіс Сноу. Вона прожила сорок років, і останні п'ятнадцять тільки те й робила, що бажала, аби все було по-іншому. їй просто на думку не спадало тішитися тим, що є.