— Перший, другий, третій, четвертий, — рахує про себе Піфагор, і очі його спалахують цікавістю. — Поглянь, Наріссо, хвилі не всі рівні! їхня висота наростає. А потім — спадає. Чому так?
В очах дівчини мука.
— Піфагоре, що ти надумав?
— Я? Нічого…
— Не приховуй від мене. Я бачу, відчуваю.
— Наріссо, — ніжно промовляє юнак, пригортаючи її голову до своїх грудей, — звідки твоє хвилювання? Краще прислухайся до поклику моря. Ти чуєш поклик? Чуєш пісню?
Піфагор випростовується, вітер розвіває його мідяну гриву.
— Я не чую поклику! — зітхає дівчина. — Я чую прибій, бачу бризки води…
— А мені море ввижається казковою істотою, повною сили й могутності. Воно, ніби кінь над прірвою, — здибилося, напружилося, готується до стрибка!
— Піфагоре, що ти надумав? Чому обманюєш мене? Адже ти завжди казав правду.
— Я чую голос вічності, — ніби вві сні промовляє юнак. — У моїх грудях буря. Як прекрасно! Здається, можна злетіти в таку хвилину. Розправити крила — і в небо!
— Ти не відповів…
— Я скажу, — зважується Піфагор, обнімаючи дівчину. — Тобі одній скажу. Я втечу з острова…
— Куди? — жахнулася Нарісса.
— В Єгипет.
— Але ж тиран заборонив тобі…
— Ха-ха! Смішна. Я тому й тікаю…
— Але ж тебе можуть спіймати!
— То й що?
— Покарати…
— Знаю, Наріссо. Та що я можу вдіяти? Сила, що несе мене, перевершує страх. Не хочу нидіти, не бажаю чути нікчемних розмов, не хочу торгувати. Жадаю шукати, горіти!
Море співало свою грізну пісню, вдиралося солоною терпкістю до рота, сікло гострими краплями тіло, видзвонювало, шуміло, ревло гнівно й ласкаво. Нарісса завмерла, притулившись до юнака, з солодким щемом в душі слухала стукіт його серця, і хоч була розбита, вражена, знічена, пила крапля за краплею щастя тих останніх хвилин.
— Ти повернешся, Піфагоре?
— Не відаю…
— Де ти будеш? Коли чекати тебе?
— Не знаю, Наріссо…
— Я чекатиму тебе.
— Не треба, Наріссо. Не треба, дівчинко люба, — сумно відповів Піфагор. — Стежина моя в тумані. Хто скаже, коли я зійду з неї. Та й чи зійду? Знайди собі іншого друга. Ти прекрасна…
— Я чекатиму, — вперто повторила Нарісса, заплющивши очі. — Все життя чекатиму. Вічність. Чуєш, Піфагоре? Вічність!
Умовленої ночі Піфагор не спав. Сидів біля віконця, чекав, доки поснуть батьки. Збирався недовго — взяв кілька чистих сорочок, теплий гіматій, в’язану вовняну шапочку. З рукописів — нічого. Все перечитано, треба прагнути іншого. Все вивчене — в голові, з пам’яті не вкраде ніхто.
В грудях ворушився тупий біль. Юнак тамував його. То сум за минулим, тривога перед прийдешнім. Жаль батьків, вони тяжко страждатимуть.
Піфагор навшпиньки пробрався до материної кімнати, зупинився біля її узголів’я. Парфеніса важко дихала, місячний промінь падав на білу подушку, висвітлюючи тонкий профіль.
Зимно. Чому так холодно? Ссе біля серця, відчуття таке, ніби падаєш у прірву. Пробач, матусю, прости мене, батьку! Я не був для вас відданим сином. Мене закликає інша дорога — темна, імлиста…
Юнак виліз надвір через вікно. Над Самосом пливла тиша. З моря накотився туман, поглинув місячне кружало. Стало зовсім темно. Піфагор поспішав знайомими вулицями, переліз через міську стіну недалеко від моря, спустився в ущелину. Туман сліпив очі, з-під ніг зривалися камінці. Десь внизу почувся приглушений голос:
— То ти, Піфагоре?
— Я, учителю…
— Йди сюди. Я чекаю. Ніхто не бачив тебе?
— Ні.
— Сідай ось тут. Обережніше. Гребтимеш. А я — на кермі.
— А назад… Хто допоможе тобі назад?
— Сам догребу. Море спокійне. Не хочу, щоб хто-небудь знав. Так надійніше.
Невеликий човник загойдався на воді, Піфагор кинув у ніс човна згорток із вбранням, сів до весел.
— Ми втрапимо?
— Не турбуйся. В морі нас чекають.
— Чий корабель?
— Дельфійського купця. Пливе до Геліополіса. Якраз добре. Я йому заплатив як слід, не турбуйся. І тобі дещо залишив…
— Гермадамасе, як мені дякувати тобі?
— Менше дякуй, греби сильніше.
В голосі учителя чути нотки суму, вони прориваються крізь удавану бадьорість.
— Ага. Ще одне, синку… Маю листа для тебе…
— Що за лист?
— Від Ферекіда. До єгипетського царя Амазіса. Мудрець просить, щоб цар допоміг тобі стати учнем жерців.
— І це допоможе? — із сумнівом запитав Піфагор.
— Ще й як! Ферекід близько знайомий з Амазісом. Фараон вельми культурна людина.
— Може, й так. Але жерці мають свої закони й звичаї.
— Сподіваймося на краще. Візьмеш листа, він на пергамені, написаний незмивною охрою, у воді не зіпсується. Зашиєш пергамен у туніку, щоб не пропав. Гроші — теж. Жаль, що не можна заграти, хотілося б ще мені послухати твою пісню.
— Як повернуся, учителю, то заспіваю.
— Коли це буде, Піфагоре?
Учень мовчав, тільки хлюпала під веслами вода та дзвінко падали краплі.
— Які довгі путі на землі, — тихо мовив Гермадамас. — Минає ціле життя, а здається, що промайнув один день. Вже вечір, а там — ніч. Ніч смерті. Що після неї? Ніхто не скаже. А за день нічого не встиг здійснити.
— Треба так, як вояки, котрі штурмують фортецю, — озвався Піфагор. — Підставляти спину тим, що йдуть за тобою. Щит до щита, спина до спини.
— Прекрасна думка, — підхопив Гермадамас. — Але ж це важко зробити. Майже неможливо. Знання розсіяне в потаємних братерствах, мудреці та жерці охороняють його не лише від народу, але й від інших пізнаючих…
— Але чому? Чому?
— Не відаю. Ти дізнавайся, Піфагоре. Може, тобі пощастить проникнути в цю таємницю. Тихше!.. Здається, чути поклик. О, чуєш? Чайка кричить. То наш купець. Умовний знак. Вже близенько…
Гермадамас притулив долоні до рота, теж жалібно крикнув. Піфагор усміхнувся: ніколи б не подумав, що старий учитель так гарно імітує пташині крики.
Корабель виринув з імли несподівано, як привид. В непевному світлі смолоскипа маячили темні постаті. З борту скинули мотузяну драбину. Гермадамас схопився за неї, зупинив човна. Понишпоривши, дістав невеликий згорток.
— Ось візьми листа й гроші. Заховай…
— Де ж твій шукач, Гермадамасе? — пролунав звучний голос згори. — Дай глянути на нього!
— Ще хвилинка. Дай попрощатися. Ви скоро рушаєте?
— Незабаром. Вже повіває борей. Має бути славна погода. Тобі слід якнайшвидше вернутися.
— Прощавай, синку. — Гермадамас обійняв Піфагора, схлипнув. — Чи побачу я ще тебе, мій друже? Частка мого серця одривається нині, можу сказати це відверто, не соромлячись. Ну, йди, хай боги бережуть тебе!