Рибалки, чухаючи потилиці, виконали його наказ. Риба з перевернутих човнів падала у прозоро-зелену хвилю, кидалася врозтіч, зникаючи в глибині. Юрба сміялася, рибалки лаялися, а Піфагор стояв на березі, дивився на срібні крапки, що поступово танули в морі, радів. На душі було ясно, тихо. Так треба діяти завжди — випускати піймані в павутину життя душі до їхньої істинної стихії — до моря свободи.
Він рушив далі, щоб познайомитися з містом. Сібаріс на кожному кроці вражав його розпустою, гульбищами. Біля олтарів, у храмах пили вина, танцювали вакхічні[40] танці, а знемігши, падали додолу і спали під статуями богів, щоб зранку знову взятися до оргії. Здавалося, люди втратили всякий смисл життя, загубили дорогу, віддалися невидимій круговерті порочності, навіть не замислюючись, чи треба вириватися з неї.
Піфагор зупинився на кілька днів у старенької жінки Алкіни. Вона жила недалеко від моря в охайному біленькому будиночку. Довкола житла росли кущі винограду, кілька яблунь. Алкіна — суха й виснажена — вічно крутилася на городі, в садочку, а два її дорослі сини пропадали цілоденно в порту, а під вечір поверталися додому напідпитку, лягали під яблунями горічерева, галайкали якісь дикі пісні — без мелодії, без гармонії і смислу. Найлюбішою розвагою переростків було знущання над собакою. Вони ловили пса, прив’язували до стовбура дерева і вціляли в нього здалека грудками. Пес скавчав, гавкав, просився, та веселі хлопці були невблаганні.
Побачивши таку розвагу, Піфагор не витримав. Він вибіг з кімнати, розштовхав хлопців, затулив собою пса. Очі його палахкотіли гнівом.
— За віщо, недостойні люди, ви мучите мого нещасного брата? Що він вам заподіяв?
Хлопці здивовано перезирнулися. Потім засміялися.
— Брата? Чужинець, певно, надміру випив? Погляньте уважніше. Ха-ха! Та це ж пес… Бродячий пес!
— О нещасні виродки! Невже ви не розумієте, що все довкола вас — то наші брати й сестри? Ви й кроку не ступите, щоб скористатися послугами коней чи собак, корів або кіз, плодами винограду, зерном пшениці, променями сонця, лагідністю й щедрістю дощу. Та що вам говорити — ви навіть праці вашої трудящої матінки не шануєте: вона горбиться в щоденному труді, а ви останні крихти пропиваєте з нікчемними, розпутними дівками! Соромтеся! Коли не можете в собаці визнати брата, то визнайте людину в рідній матері! Вона ж вас народила й годує! Сьогодні ви катуєте собаку, а завтра станете катами людей. Розв’яжіть пса!
Хлопці знехотя виконали Піфагорів наказ, побитий пес чкурнув у кущі, з-за тинів виглядали веселі обличчя сусідів, чувся сміх, тюкання.
На другий день за елліном валувала юрба дітей, вигукуючи:
— Собачий брат! Собачий брат!
Піфагор гірко похитував головою. О нещасні люди! Вони ладні найчудовіші ідеї висміяти, оглузувати, спотворити. Це ж при житті — та що станеться з його думками, з його мудрістю пізніше, через сто чи тисячу літ? Чи не химеру він затіяв — сіяти зерна любові й знання у кам’янистий грунт нерозуміння, поміж тернів, у болото жорстокості та звірства? А втім — геть сумніви! Чим більше довкола мороку — тим нагальніша потреба в світильнику. Треба сказати людям про нові обрії пізнання й життя, треба вивести вікову мудрість з потаємних сховищ у храмах та жрецьких колегіях. Хай воно сіється між народом, пускає парості, занурює коріння в глибину грядущих віків. Люди не бачать обрію, бо опустили погляд під ноги, ніби свині, а звідси — п’янство, розпуста, занепад. Коли вони побачать прекрасні можливості освіти, розуму, очищення почуттів — тоді кращі душі прийдуть йому на поміч, щоб запалити нові смолоскипи науки…
Попрощавшись з Сібарісом, Піфагор побував у Таренті, де познайомився з лікарем Бронтином, розповівши йому про свій задум, про давню мрію — організувати школу для молоді десь в Італії. Старий Бронтин хвалив Піфагора, але до практичного рішення ставився скептично.
— Ти не знаєш тутешнього народу, — зітхав він, зневажливо підібгавши вуста. — Це зграя розбійників та повій. Даремна справа, Піфагоре! Єгипетські жерці добре знали людську натуру, тому й ховали знання в храмах. А ти хочеш винести світильник на відкрите місце, кинути під ноги юрбі. Розтопчуть, заплюють, а вогонь знання використають для розтопки своїх вогнищ, на яких смажать баранячі туші. Хто перш за все летить на вогонь? Хто — я питаю? Нічні метелики, всяка нечисть! Так і ти… привабиш лише душі, жадібні до насолоди й слави! Згадаєш мене…
— Неправда! — рішуче заперечив Піфагор. — Не лише погань прагне до вогню. Потягнеться до нього й душа, спрагла світла. Хто жадає сонця — той зустрічає його благословенні промені на сході. Бронтине, в твоїх словах є страшна правда — я це знаю! Але ж якщо ми діятимемо так, як єгипетські жерці, тоді ніколи не настане на землі інша пора — пора людяності. Смолоскип знання не для підземних печер, не для склепів. Він для рук шукачів — відданих синів Істини, Бронтине! Знаю, що нелегко буде, та сподіваюся на те, що добрі зерна не вмерли в серцях людських… не можуть вмерти… Буде страшний бій… та який воїн його уникає?
ІСПИТ СЕРДЕЦЬ
Свій перший бій Піфагор дав не в Сібарісі, не в Таренті. Він обрав Кротон. Найняв чималенький будинок, господарем якого був самотній чоловік, вдівець. Звали його Коратом. Жила з ним ще донька — Теано, чорноока, жвава, як козеня. Поряд синіло море, видно було з вікон то буряний, то спокійний обрій. Тут Піфагор вирішив посіяти перші зерна своїх надій. І він попросив старшого жерця храму Аполлона зібрати кротонську молодь, щоб порозмовляти з нею.
— Пусте, — махнув рукою жрець. — Що ти їм скажеш? Богів вони не шанують, на проповіді чхають. Бійки, гульбища, бенкети, розпуста — ось їхні ідеали.
— Все ж таки поклич їх. Я не буду їм говорити про богів. Скажи: учитель з Єгипту хоче сказати кілька слів мужнім молодим героям Кротону — так і скажи! — та їхнім подругам — прекрасним, цнотливим дівчатам!
— Так і передати — цнотливим? — засміявся жрець, лукаво примружуючи око.
— Так і передай, — серйозно підтвердив Піфагор.
— Мене тухлими яйцями закидають.
— Нічого, одмиетесь…
— Що ж, спробую, — спантеличено сказав жрець. — Готуйся до бою. Тут молодь зубата, плакали твої кості…