— Ні! — відчайдушно закричала Амадіс. — Я хочу смерті! Вбий мене, вбий!
— Моя воля непорушна! — грізно промовив Сушіс. — Твій дух житиме у мертвій формі. Він все чутиме, все знатиме і неспроможний буде ворухнути бодай одним м’язом. А Піфагор… житиме довго, довго, може, ще багато десятків років… Ніхто не скаже йому — скільки! Я відберу в нього сонце, волю, кохання! Він хотів Істини? Хай поглинає її в цьому підземеллі, а ти, ти будеш його вічним докором, болем, раною його сумління, знаком того, що він втратив навіки! Навіки! Навіки! Ха-ха-ха!
Сушіса тіпала нервова лихоманка, він захлинався і насолоджувався своєю злобою. Амадіс підвела наповнені слізьми очі на Піфагора, ніжно сказала:
— О коханий! Прости мене’за ту муку, яку я завдала тобі! Про одне лише прошу тебе… що б не сталося — збережи мене в серці своєму…
— Візьміть її! — рикнув Сушіс— Зробіть те, що вона заслужила!
— Чуєш? — кричала вона, вириваючись з рук ворогів. — Чуєш мене, коханий? З тобою, з тобою…
— Чую, Амадіс, — дивлячись на неї крізь пекучі сльози, ледве промовив Піфагор. — Чую, зірко моя… Ти віднині навіки зі мною.
Сушіс дотримав слова. Піфагора замкнули в тісній залі священної бібліотеки. Амадіс у прозорому саркофазі підвісили під стелею. Верховний жрець вигадав їй жахливу кару: заглибив її у страшний віковий сон — дивовижний гіпнотичний стан ні життя ні смерті, — помістивши в непроникну для повітря й вологи скляну сферу. Її свідомість жила, та дівчина була позбавлена можливості поворухнути бодай пальцем.
Перші дні чи тижні Піфагор нічого не їв, сидів, ніби мертвий, дивився на прекрасну Амадіс, і сльози жалю та кохання лилися по "його щоках. Інколи він сидячи дрімав, і тоді Амадіс оживала, виходила з саркофага, сідала біля нього. Вуста її ворушилися, ніби дівчина бажала повідати щось важливе, невідкладне.
— Що ти кажеш? Чому я не чую тебе? — кричав Піфагор і прокидався, виринав зі сну, а вона знову перебувала у тьмяному кутку, високо під стелею священної бібліотеки.
Нарешті еллін почав їсти. Тіло вимагало своє. Якась могутня сила не дозволяла йому вмерти, неясна слабка надія жевріла в грудях, ніби іскра під попелом. На що він сподівався? На чудо? На випадок?
Минали довгі, нескінченні дні, місяці… А може, роки?
Піфагор знову почав читати священні таблиці синів неба. Він прокидався зі сну, вмивався і, взявши срібну платівку, підводив очі вгору.
— Він гадав, що покарав нас, кохана, — ніжно промовляв еллін. — Ні, він навіки з’єднав нас. Ніхто нас тепер не розлучить. Я з тобою. Ось для тебе я читатиму священні письмена, і твій дух мандруватиме у безмірі разом з моїм, разом з благородними синами неба…
Він читав їй про невидимий Центральний Вогонь, довкола якого вели гармонійний танець міріади видимих і невидимих світів, творячи в тому безмежному польоті таємничу музику Вічності, про летючі кораблі, які блискавично пронизували зоряні простори, про нещасну планету Або, що загинула у жахливій зустрічі з невидимою космічною зорею-тартаром, страшною безоднею, яка навіки хоронить все, що трапляється на її шляху. Так сини неба втратили свою материнську планету. Залишилися живими лише ті, хто в годину лихоліття мандрував далеко від батьківщини. На срібних табличках було попередження: Сонце-Геліос теж мандрує у парі з темним космічним чудиськом-тартаром, люди земної ойкумени мають знати про цю загрозу і готуватися до рятунку у прийдешньому. Для цього планетний круг має стати єдиним і дружнім, бо лише братерство зоряних душ матиме потугу долати безмежні простори Вічності.
Багато дечого з прочитаного Піфагор не міг збагнути, інколи те, що відкривалося йому, здавалося казкою, міфом. Він не розумів, якою силою перетинали незміряні простори вогняні колісниці синів неба, бо та вогниста енергія, як т. вердили зоряні мандрівники, затаєна в будь-якому холодному камені. Було незбагненним і те, як вони могли бачити на відстані, яким чином знаходили напрям у неуявній пустелі космічного бездоріжжя. Багато табличок еллінові не пощастило прочитати, на них були незрозумілі фігури і формули.
Еллін заглиблювався у мудрість далеких братів, думав. Потім зводив погляд до непорушної постаті дівчини, ніби чекав відповіді. Вона мовчала, і йому здавалося, що на її обличчі витає тінь задуми. Піфагорові ввижалося, що вії Амадіс тріпочуть, піднімаються. Тоді він відкидав геть срібні платівки, намагався доскочити до прозорого саркофага, щоб скинути його униз, розбити, витягти, визволити кохану з моторошної в’язниці.
Нігті кришилися, бризкала кров, він здирав шкіру на руках, шматував убрання, а знесилившись, падав на підлогу і тяжко ридав, аж доки не впадав у забуття.
І марилося йому, що він маленька дитина… мати Парфеніса поруч, вона пряде білосніжну вовну, в її руках хутко обертається веретено, тонка нитка сріблиться в промені сонця, ніби прокладає від гребеня до грудей матері тонюсіньку стежиночку. А по тій стежинці біжать, біжать невидимі істоти — гноми, духи, чарівники: то мати розповідає малому синкові чудові казки. В них завжди діють хоробрі герої, проти них виступають дракони і демони, проте мужні шукачі долають темні чудовиська і приносять людям щастя і ясне життя. Парфеніса пригортає Піфагора до себе, він кладе голову на її коліна, а вона гладить біляве волосся і шепоче втішні слова:
— І ти станеш великим героєм, синку. Так сказала дельфійська піфія, так пророчив оракул Аполлона, а він не обманює… Він запевняв, що в тебе буде щаслива, велична доля… Чуєш, синку? Ти будеш славетний для всіх віків і народів. Не забувай, синку… не забувай…
Піфагор кидався зі сну, виборсувався з видінь, стогнав. О піфіє! Ти не могла зловтішніше посміятися над моєю долею!
Плив час. Без міри, без вияву. У Піфагора одросла борода до пояса, потрухло вбрання. Руки висохли, груди запали, стали слабнути ноги. Слуги, як і раніше, приносили йому їжу та воду, проте на запитання не відповідали.
Танули сили.
Байдужість кувала Піфагора у тяжкі тенета.
Інколи він розплющував запалені очі, дивився на запилений саркофаг Амадіс, усміхався їй, бурмочучи посохлими вустами якісь ласкаві слова, і знову поринав у течію забуття.