Знову насунулося море пітьми, ще страшнішої, ніж раніше. Піфагор ступив уперед, зворушений побаченою феєрією. Що це? Звідки? Справді йому з’явилася богиня чи то гра втомленої, напруженої уяви? Та ні, вона здавалася живою і близькою. Ось і тепер у свідомості відлунює її тихий голос, сповнений туги й кохання. Озіріс… Дивний символ. Який зв’язок цього єгипетського міфа з пошуками Істини?
Пітьма німувала. Треба було йти далі. Без світла, без провідника, у напруженій тиші печер.
Піфагор ступав сторожко, намацуючи підошвами шлях. Печера вела вниз, звивалася в’юном, склепіння нижчало. Незабаром еллін уже чіпав тім’ям стелю, доводилося йти нагинці.
Попереду вибухло полум’я, заклубочилося криваво-чорними звивами, в лице дихнуло жаром. Піфагор на одну мить стишив крок, але в голові задзвеніла струна: вперед!
Він кинувся бігти, вогонь струменів попід ногами, дим виїдав очі, язики полум’я химерно вигиналися, ніби жала драконів, чувся пронизливий крик — грізний і жалібний водночас:
— А-а-а! Зупинися, захисти нас! Захисти!
В полум’ї метушилося безліч цяток. Піфагор придивився до них. То були очі — тисячі очей. Сині, чорні, карі. Вони закликали, просили, благали:
— Зупинися, зупинися, визволи нас!
— Хто ви? — розпачливо крикнув Піфагор, затуляючи обличчя від пекельного жару.
— Ми розуми й душі прадавнього світу Озіріса! Нас розтерзав темний Сет, замкнув у в’язницю кам’яних глибин! Ми стали духами скель і гір! Ми заковані тягарем землі! Ми знемагаємо у тяжкій нарузі й безвиході! Визволи нас, допоможи!
— Як допомогти вам? — з мукою запитав еллін.
— Залишся з нами. Нам душно, тісно! Твій вогняний дух дасть нам силу, снагу і надію! Зупинися!
Піфагор вагався лише мить.
— Ні! — крикнув він. — Не зупинюся! Я прагну Істини! А ви хіба відкриєте мені всепроникаючий промінь правди? Якщо вашу рушійну силу поглинуло каміння, перемогло, то що здобуду я від вас, коли зупинюся? Тисячолітній сон! Чим стану? Підніжжям невідомих сил і невблаганних стихій! Хочу’сягнути кореня буття, там розгадка і вашого визволення! Не маю чим допомогти вам нині — я йду далі!
Минувши смугу полум’я, Піфагор вийшов на рівну стежку. Позаду чувся демонічний регіт, ридання й стогін. Шукач поривався далі, не обертаючись.
Зненацька перед ним розкрилася прірва, знизу дихнуло смородом, гнилизною. Піфагор, зойкнувши, впав у якесь густе драговиння, занурився до пояса. Спробував рукою довкола себе — стіни були гладенькі, прямовисні. По них годі було видряпатись назад. Тоді він побрів далі. Під ногами хлюпало, дух забивало неприємними випарами. Поверхня болота ледь помітно мерехтіла фосфоричним сяйвом. Піфагор наступив на щось, намацав палицю. Вона насилу піддалася, над водою виринула рука людського кістяка, а за нею — череп. Зотліла плоть вже не трималася купи, байдуже осміхалися вишкірені зуби. Еллін з огидою скрикнув, випустив зловісну знахідку.
Жахлива проява! То, певне, якийсь його попередник, котрий не дійшов до мети, задихнувся в болоті. Невже і йому судилося те саме? Замість прекрасного лиця Істини — німа й безжальна могила?
Відчув, як задуха все сильніше спирає дихання. Хутчіше, хутчіше! Не безмежне ж це прокляте болото! Десь удалині чуються моторошні крики, регіт. Хто там? Сичі чи, може, гієни? Гієни під землею? А втім, хто скаже, де він мандрує? Може, в іншому світі, а може, вві сні?!
Кам’янисте дно глибшає, багно вже дістає грудей, шиї. Піфагор задирає голову, щоб грязюка не потрапила до рота. Вже неможливо йти, треба пливти. Руки обважніли, драговиння тягне донизу. Не здавайся, Піфагоре! Чуєш, не здавайся!
Та ось здалека почувся ласкавий плюскіт води, багнюка порідшала, запахи гнилизни розвіялися. Піфагора підхопив сильний потік, поніс. Швидше, швидше. Еллін полегшено зітхнув: слава богам, якщо вмирати, то не в проклятому болоті! Підземна ріка глухо вуркотіла, звиваючись поміж крутими стінами, хлюпала в невидимі береги.
Нарешті течія винесла Піфагора на широкий простір, ріка перейшла у спокійне озеро. На тім боці видно було білостінну хатинку, пальми біля неї; згори падало денне світло, воно грало феєричними зайчиками на темно-фіолетових водах, що плюскотіли поміж прямовисними скелями.
Піфагор радісно поплив до берега. Нарешті!
Він виліз, знеможено впав на пісок. Спочити, хоч трохи спочити… По тілу прокотилася солодка млість. Нічого не треба… тиша… спокій…
З далини докотився тихий, мелодійний голос:
— Ти допоможеш мені, шукачу? Еллін схопився, випростався.
— Ні, не хочу спочинку! Я йду, ясноока Ізідо! Сила є в ногах, дух мій твердий!
Він на хвильку заглянув до хатинки, там на столику лежали соковиті дині, смажена паруюча риба, прозорі грона винограду. Тиша, мир, чекання… Піфагор ковтнув слину, одвернувся. Поглянув угору, там клубочилася сонячна імла, закриваючи скелясте склепіння колосальної печери. Хто влаштував цей шлях іспиту? Де вони, ті, котрі стежать за ним? Та й чи стежать? Ось черепи й кості попід стінами, — то сліди нездійснених надій. Їм ніхто не допоміг…
Туга лягла на Піфагорову душу, десь в глибині серця заворушилися сумніви. Не час думати про це. Вперед!
Хатинка залишилася позаду, перед ним — знову чорна паща печери. Невже знову треба долати вогонь, примари, болото? Чого ще чекати на шляху Великого Іспиту?
Склепіння нижчає, нижчає. Вже можна йти лише нагинці. Ось вже треба ставати на коліна, повзти…
Печера круто опускається вниз, шукач ковзається грудьми, животом по гладенькому камінні. Тепер вже назад не виберешся, хоч би й захотів. Прохід звузився так, що можна лише пробиратися вужем. Скелі обдирають шкіру до крові. Коли ж кінець? Коли нарешті кінець путі? Чи, може, він не має кінця?
Кров бухає в скроні, груди роздимаються, мов ковальський міх. Несила повзти, руки, як зламані гілки.
Піфагор завмер, прислухаючись. Невже довкола нікого нема? Невже його покинуто напризволяще? Хіба Істина має бути такою жорстокою? Чи жорстокі її вороги? Хто ж влаштовує іспит для шукача? Хто?
Він люто кинувся гребтися далі, камінь стиснув його з усіх боків, охопив, ніби лещатами, — аніруш! Спробував сахнутися назад — не пускає!
— Гей, хто чує мене, — допоможіть! — заволав Піфагор.