Коли вона була складена, ким? В ній чувся зойк розтерзаної плоті, біль душі, жадоба свободи і безсилля її досягнути.
Гей, у морі, у безкрайнім морі
Плавають, плавають на хвилі кораблі.
А над ними зорі, гей, стоокі зорі
Дивляться, дивляться з неба до землі…
Аргонавти вільні і раби нужденні
Старанно, старанно шукають вік у вік —
Ой чи є дорога та й за ойкумену,
Втративши, втративши дням і ночам лік!
А боги сміються, в небі бенкетують.
Дивляться, дивляться на бідні кораблі,
Як вони по морю сивому мандрують.
Руно золоте шукаючи в імлі…
Похолоднішало. Сонце схилялося до обрію, урочисто мерехтіло поміж купами хмар. Вітрила нап’ялися. Почулася команда:
— Суши весла!
Щасливий гомін поплив над рядами рабів-гребців. Весла лягли поперек палуби, тільки самі лопаті стирчали з отворів, роблячи трієру схожою на стоногу. Вздовж лавок йшли наглядачі, роздавали харч — по шматку коржа та кусню в’яленої телятини. Піфагор взяв свою частку, поклав на коліна. Їсти не хотілося, перед очима пливли зелені кола. Спати, спати… Забутися… і більше не треба нічого… нічого…
Під вухом сомів від насолоди, чавкав і плямкав іудей. Як він може радіти в такому стані? Невже звик до рабства, ніби пес на припоні? І може насолоджуватись їжею? Хіба так мало людині треба? В чому ж вона тоді відмінна від звіра?
— Чому не їси? — буркнув сусід. Не смачно?
— Не хочеться, — байдуже сказав Піфагор. — Болить все тіло…
— Болітиме іде дужче, — пообіцяв іудей. — Не дурій, а їж. За два дні втратиш силу, здохнеш.
— Хай здохну, — згодився юнак.
— Викинуть за борт.
— Не мучитимусь.
— Хіба що так, — зітхнув іудей, скоса поглядаючи на Піфагорову частку. — А про мене, краще поганеньке життя, ніж чудова смерть.
— А про мене, краще смерть, ніж неволя! — приглушено скрикнув Піфагор.
— Е, хлопче, — осудливо похитав головою сусід, — молодий ти ще і гарячий. Вся земля, вся ойкумена — в рабстві. Я багато помандрував, походив, поплавав, перебачив на своєму віку всього. Був у Вавілоні, в Єгипті, в Елладі, в Сіцілії. Скрізь те саме: раби й володарі! Звикли люди, гадають, що так треба. А може, справді, так воно й велено.
— Ким?
— Богом.
— Навіщо?
— Не нам судити про теє. Він краще знає. Хтось мусить працювати, хтось — володарювати. Так ти їстимеш?
— Не хочу. Хіба що коржа пізніше пожую… Візьми м’ясо собі, коли охота.
— Ого! — зрадів іудей. — Ще й яка охота! Ну, будь щасливий, хлопче. Добра душа в тебе, хоч і язичник![17]
Іудей з’їв м’ясо, облизав коричневі пальці, веселіше глянув на Піфагора.
— Звати мене Роам. А тебе як?
— Піфагор.
— Не журися, — шепнув Роам, схилившись до плеча юнака. — Може, й нам пощастить. Не вічно ж негідник розбишакуватиме! Зламає голову. Тоді й ми станемо вільними… Ти куди прямував?
— До Єгипту, — сказав Піфагор, одкусуючи шматок коржа.
— Чого тебе понесло туди?
— По знання. До жерців у Фіви.
— Тьху! — обурено сплюнув іудей. — Знайшов куди їхати!
— Чому плюєшся? — здивувався Піфагор. — Там славетні мудреці. Вся Еллада знає про те. Вся ойкумена!
— Брехуни, — гнівно заперечив іудей. — Обманщики! Сидять у норах, наробили ідолищ, туманять людей.
— Вони відають древню мудрість, — захищався Піфагор. — Туди їздив наш мудрець Солон, Фалес, ще багато інших…
— Знають, знають! — закивав головою Роам. — Я й не заперечую, вони багато чого знають. Чаклунство, чари, чудеса всякі. Кому, як не іудеям, про теє знати? Ми були в єгипетському рабстві довгі роки. Мойсей вивів нас звідти…
— Розкажи, — зацікавився Піфагор.
— Зажди. Трохи пізніше. Ще наглядачі вештаються. Поснуть — тоді розповім…
Швидко насувалася ніч, темна, беззоряна. Рабам дали по кухлю прісної води. Випивши свою частку, Піфагор скулився під бортом, підібгавши ланцюг під голову. Непомітно для інших помацав напоясник: гроші, подаровані Гермадамасом та лист від Ферекіда збереглися. Юнак полегшено зітхнув. Ще не все втрачено! Роам каже правду: треба все витерпіти, діждатися щасливого часу. Може, інакше воно й не могло бути! На великій дорозі повинні бути й великі перепони. Може, так і треба…
Роам, одійшовши на довжину ланцюга, звично справив нужду. У Піфагора поза спиною прокотився холод огиди. Потрапляючи в ось такі умови, люди повинні забути навіть про звичайну пристойність. Йому теж доведеться забути про сором, про гідність!..
Іудей вернувся на своє місце, позіхнувши, сів біля Піфагора. Озирнувся. Раби вже вкладалися спати, деякі тихенько лаялися або молилися. В сутінках стугоніли вітрила, гупала хвиля за бортом.
— Це було давно, — почав Роам. — Коли — не знаю. Може, тисячу літ тому… може, п’ятсот. Нащадки Авраама потрапили до Єгипту і там розмножилися…
— А хто такий Авраам?
— Праотець іудеїв, — пояснив Роам. — Патріарх. З ним Яхве уклав заповіт, пообіцяв, що народ від нього розмножиться, стане, як пісок морський, володітиме всією землею. Так от… нащадки Авраама жили в Єгипті. Спочатку все було гаразд, а потім… єгиптяни стали притискувати іудеїв, повертати в рабство, вбивати. І тоді з’явився Мойсей, великий пророк…
— Що означає — великий? Чому великий?
— Йому явився Яхве.
— Де? Звідки?
— Мойсей пас худобу на Хориві.[18] І тут йому явився сам господь у палаючому кущі. Мойсей злякався, проте вислухав божі глаголи. Яхве велів, щоб Мойсей вивів народ Ізраїлю з полону. Йому належало велике майбутнє, а в рабстві хто годен виконати божий заповіт?
— І що? Мойсей вивів іудеїв з полону?
— Вивів.
— І фараон одпустив ваших предків? — здивувався Піфагор.
— Він не пускав. Жерці особливо противилися. Бо ж вони втрачали тисячі рабів. Тоді Мойсей показав фараонові чудо…
— Яке чудо?
— Він напустив на Єгипет жаб, гадів, саранчу.
— Навіщо?
— Щоб налякати єгиптян могутністю Яхве. Потім Мойсей перетворив води річок і джерел на кров.
— Страшно! — здригнувся від огиди Піфагор. — Жахливе чудо…
— Фараон не послухав і на цей раз, — зітхнув Роам, кутаючись у своє ганчір’я. — Тоді Яхве послав ангелів з мечами, і вони понищили в усьому Єгипті маленьких дітей. Тоді переляканий фараон прибіг до Мойсея і попросив, щоб він вивів синів Ізраїлю з країни. Іудеї тихенько зібралися, обікрали єгиптян, забравши в них всілякі коштовності, і пішли до Червоного моря. Яхве супроводжував утікачів, він завжди радив Мойсею, як треба діяти. Народ Ізраїлю перейшов море по сухому дну, бо Мойсей дав наказ водам розступитися. Фараон пізніше передумав, за порадою жерців кинувся наздоганяти іудеїв, та було пізно. Як тільки він з військом виїхав на середину моря, води зімкнулися, і єгипетські вояки потонули. А іудеї сорок літ блукали по пустелі… Що було далі — розповім пізніше, Піфагоре…