Це був рекордний пробіг. Протягом двох тижнів вони долали пересічно по сорок миль за день. Три дні Перро й Франсуа, гордовито випнувши груди, походжали головною вулицею Скагуея, і зусібіч на них сипалися запрошення випити, а їхня запряжка весь час була оточена захопленою юрбою поціновувачів і скупників їздових собак.
Незабаром кілька бандитів із Заходу зробили спробу пограбувати місто, а за ці подвиги їх продірявили кулями, як друшляки, – і в публіки на язиці вже була нова сенсація. Згодом Перро отримав офіційне розпорядження. Довідавшись про нього, Франсуа підізвав Бека, обхопив його обома руками й заплакав. Це було прощання Бека із Франсуа й Перро. Вони назавжди зникли з його життя, як і чимало інших людей.
Його й інших собак передали якомусь напівкровному шотландцеві. Разом з десятком інших собачих запряжок вони знову вирушили у напрямку до Доусона. Тепер уже вони не йшли порожнем, бо їм було не до встановлення рекордів. День у день вони, не маючи спочинку, тягли нарти з важкою кладдю. Це була поштова валка, що мала з усіх кінців світу доправити звістки людям, котрі шукали золото на Північному полюсі.
Беку це було не до вподоби, проте з професійної гордості він працював добре і стежив, аби решта його товаришів пишалися своєю роботою і виконували її сумлінно. Дні спливали, кожен наступний день був як дві краплі води схожий на попередній. Щоранку у точно визначений час кухарі бралися до справи – розпалювали багаття, готували сніданок. Потім одні вантажили на нарти намети й решту багажу, інші запрягали собак. В дорогу вирушали із першими проблисками світанкової зорі. Увечері робили привал. Люди напинали намети, рубали дрова й ламали соснові гілки для підстилки, наносили води або криги кухарям. Потім годували собак. Для Бека і його товаришів це було найбільш приємною частиною дня. Втім, не менш приємно було й після трапези. З'ївши свою пайку риби, можна було годинку-другу потинятися без діла серед інших собак, яких тут було більше сотні. Поміж них траплялися й небезпечні забіяки, та після трьох боїв із найбільш лютими псами він завоював беззаперечний авторитет, і варто було йому тільки наїжачитися й ошкіритися, як усі поступалися йому дорогою.
Найбільше полюбляв Бек лежати біля багаття. Підібгавши задні лапи, витягнувши передні й піднявши голову, він замислено дивився на вогонь. У такі моменти він іноді згадував великий будинок судді Міллера в сонячній долині Санта-Клара, цементний басейн, де він плавав, безшерсту мексиканку Ізабель і японського муцика Тутса. Але частіше Бек згадував чоловіка у червоному светрі, загибель Керлі, велику битву зі Шпіцом і всі ті смаколики, які йому колись доводилось їсти. Він не тужив за батьківщиною. Країна сонця стала для нього ефемерним далеким спогадом, який не хвилював його. Значно дужче марилися йому спогади про інше життя, далеке життя пращурів. Завдяки їм усе те, чого він ніколи раніше не бачив, здавалося йому знайомим. А інстинкти (що теж були відгомонами життя тих пращурів), які раніше спали в його мозку, тепер ожили й заволоділи його думками.
Коли він лежав біля багаття й сонно мружився на вогонь, часом йому починало здаватися, ніби це полум'я якогось іншого багаття, де він грівся колись, і поруч він бачив не кухаря-метиса, а зовсім іншу людину. Були в нього короткі ноги й довгі руки, м'язи – як вузлуваті мотузки. Чуприна в нього була довга і скуйовджена, череп від очей до тім'я скошений. Ця людина промовляла дивні звуки й, очевидно, дуже боялася темряви, бо щоразу вдивлялася в неї, стискаючи в руці ціпка із великим камінцем, прив'язаним до його кінця. Той чоловік був майже голий – тільки на спині теліпалася шкура, подерта й пожолоблена од вогню.
Однак його тіло було покрите волоссям: на грудях, плечах, за затиллі рук і на стегнах волосся було густе, мов хутро. Людина стояла не прямо, а нахиливши тулуб уперед і зігнувши ноги в колінах. І в її тілі відчувалася якась дивна пружність, майже котяча гнучкість і напруженість, як у тих, хто живе в постійному страхові перед видимими й невидимими небезпеками.
Іноді ця кудлата людина сиділа біля багаття навпочіпки й дрімала, низько опустивши голову. Тоді вона спиралася ліктями об коліна, руками затуляла голову, як від дощу. А за багаттям, у темряві, світилося безліч розпечених жарин, і завжди парами: Бек знав, що це очі хижих звірів. Він чув, як тріщали кущі, крізь які вони продиралися, чув звуки, що сповіщали про їхнє наближення.
І коли Бек лежав на березі Юкону й марив, лінькувато вдивляючись у вогонь, ці звуки й привиди іншого світу тривожили його так, що шерсть в нього ставала дибки і він починав тихо скавучати або глухо гарчати. Тоді кухар-метис казав: "Агов, Беку, прокинься!" – і марево зникало, він повертався до реального світу. Тоді Бек зводився на ноги, позіхав і потягувався, наче і справді допіру прокинувся.
Робота вимотувала собак: важка дорога, непосильний вантаж. Коли ж нарешті вони дісталися Доусона, то мали жалюгідний вигляд. Аби відновити сили, їм слід було відпочити днів з десять або принаймні тиждень. Та за два дні вони вже спускалися з листами від Казарм на лід Юкону. Кожен божий день мела завірюха, бігти по свіжому снігу було тяжко, собаки були геть виснажені, погоничі злі. Одне було добре: люди дбайливо ставились до собак.
Отаборившись, погоничі спершу займалися собаками. Першими вечеряли пси, потім – люди. Поки не оглянуть усіх собак, ніхто не залазив до спального мішка. Та все ж сили собак згасали. За зиму вони подолали тисячу вісімсот миль, тягнучи за собою вщерть навантажені нарти. Тисяча вісімсот миль звалять з ніг найвитривалішого пса, та Бек не здавався. Він змушував працювати інших і підтримував дисципліну у своїй запряжці, проте втома давалася взнаки. Біллі щоночі скиглив і стогнав уві сні, Джо спохмурнів, а до Соллекса було небезпечно підходити не лише з боку сліпого ока.
Та найдужче змордувався Дейв. З ним коїлось щось недобре. Він став дратівливий і похмурий; щойно ставали на ніч, як він одразу ж викопував собі ямку і вмощувався в ній. Погонич приносив туди їжу, і Дейв лежав аж до тієї пори, коли його знову потрібно було запрягати. А в дорозі, коли раптом зупинялися нарти й напиналися посторонки або треба було напружитись, аби рушити з місця, він жалібно стогнав.