— Коли це було?
— Шість років тому.
— Це — правда, що ви кажете?
— Правда.
— В такому разі вас не розстріляють. Можете бути спокійні. Подавайте заяву й напишіть про це. Подайте всі дані. Правдиво й точно.
Нестеренко помалу крутить головою:
— Не можу, справа з дозволом повороту тягтиметься з рік. А я мушу негайно їхати. Я шукаю своїх дітей. Для цього їду. Та людина, що ви її приймали за мого компаньйона в справі золота, повинна була знайти мені моїх дітей. Через те я шукав її по всій Европі. Але тепер, коли знаю, що він увесь час дурив мене, я мушу їхати сам. Заява зв'яже мене.
— Але ж вас заарештують за нелегальний в'їзд. Можуть убити при переході кордону.
Нестеренко спокійно хитає головою:
— Знаю. Нехай заарештовують і вбивають. У мене нема іншого виходу. Вас же я прошу, коли можете, дайте мені це посвідчення.
Загайкевич якийсь момент гостро, допитливо й з цікавістю дивиться на Нестеренка. Потім спускає очі додолу й про щось думає. Очі Соні м'яко й тепло ходять по обличчі буцім то-Гунявого.
Загайкевич раптом бовкає:
— А зо мною ви згодилися б поїхати?
— Як саме?
— Ну, так. Я беруся перевезти вас через кордон леґально. Але ви дасте слово, що самі поїдете в те місце, де зробили злочинство й станете на суд. Не бійтеся, коли все так було, як ви кажете, я даю вам моє слово, що вас виправдають. Тільки перед цим ми заїдемо до Москви і ви дасте свої зізнання в справі покладів золота. Добре?
Нестеренко підозріло поглядає на Загайкевича. Загайкевич стомлено й сумно посміхається:
— Не вірите? Заманює чекіст, щоб там розстріляти? Ех, публіка, публіка! Нудно з вами безумно. Ну, як хочете.
Ні, Нестеренко вже вірить. Але...
— Ні, я згоджуюся й вірю вам... Тільки... я не сам їду. Зо мною хоче їхати ще одна людина. Ви її знаєте: Ольга Іванівна.
— Хто?!!
Тут Загайкевич зовсім губить свою стриманість, гіркість, утому. Навіть здивування Нестеренка та Соні не спиняють його одвертого й радісного непорозуміння:
— Ольга Іванівна? Антонюк? Вона сама вам це сказала?
— Сама.
— Чому? Яким чином ви з нею про це балакали? Нестеренко спускає очі на свій капелюх. І Загайкевич
раптом усе розуміє. І ту колишню розмову про чекістів, і хто ті "інші люди", що полювали за Гунявим, і оте "ще й як!", і все, все, що було в ній неясне. Він зразу гасне і ще нудніше жмурить очі.
— Зрештою, це — неважливо. Розуміється, з другою людиною... важче. Але я думаю, що можна буде провезти й вас обох. Тільки я їду швидко. Через кілька днів. Можете?
— Я думаю, що зможемо.
Загайкевич повертається до Соні. Вона сидить у тихій задумі, вп'явши очі кудись за портьєру вікна.
— Товаришко, ми їдемо через три дні... Чуєте, товаришко?
Соня здригається й хутко повертається до нього:
— Добре. З охотою.
— Нічого не маєте проти двох компаньйонів? Соня блідо посміхається:
— Що я можу мати проти? То вони нехай мають. Адже вони з чекістами поїдуть. Ми їх зараз же по приїзді заріжемо й зТмо. Правда, пане... як вас тепер? Нестеренко, чи що? Не боїтеся? А золото ваше?
Нестеренко дивиться на неї добрими очима із смішком у куточках.
— З вами нічого не боюся. А золото моє в нас самих і там... дома.
Загайкевич раптом рвучко підводиться, бере себе за голову, сильно стискує на скронях і зриває руки.
— Ху! Оце так! От ідіотство! От ідіотство! Ха! Маєте рацію, Нестеренку: золото в нас самих і там, дома! І, дійсно, нічого не бійтеся. Ми не святі й помилки теж робимо. Але себе за помилки по голівці не гладимо. Не погладимо себе й за це золото. Але ми його все ж таки знайдемо! Маєте рацію! А Ользі Іванівні скажіть, що я буду надзвичайно радий, що... О, та от вона й сама, як навмисне!
До сальону швидко входить Леся. Волосся гладенько зачісане, навіть мокрі блискучі смужки видно. Фіолетові очі широко, шукально хапають усі обличчя й зупиняються на Нестеренкові, тривожно оглядають його.
Нестеренко підводиться і йде назустріч їй, голосно кажучи:
— Ольго Іванівно, все прекрасно! Нас з вами пан Загайкевич та панна Кузнецова беруть з собою. Ми поїдемо легально на Україну. їм усе відомо.
Загайкевич із звичайною ґалянтністю вклоняється Лесі й подає руку:
— Цілком справедливо: все тепер відомо. І зрозуміло. Навіть одна розмова з вами, що дуже мене вразила. Знаєте, яка?
Леся ясно й лукаво хитає головою:
— Знаю. Але я тоді не знала, хто ви.
— Тим цінніша вона для мене. І тому я з щирою радістю візьму вас з собою. Ми будемо там разом добувати справжнє золото. Добре?
А очі з таким ніжним, добрим смішком і сумом, з такою виразною теплістю ходять по лиці Лесі, і такий він увесь інший, свій і простий, що вона червоніє, простягає руку йому і міцно-міцно стискує його руку.
* * *
Глухо гуркотить, дзвякає, гуде Париж за вікном. А в тих бразільських пампасах чи лямпасах — тиша степів, одноманітність днів, безкрайність, зникнення. Чистісіньке ж божевілля!
Крук важко встає й починає ходити по кабінеті. Шия Ніни, прихилена до машинки, така смачна, молода, туга й ніжна. Кинути хіба к чорту всякі Бразілії, вимести з душі цю причепливу ідею, взяти без вагання цю шийку й купити її? Та прожити з нею п'ять-десять років так, щоб вистачило на п'ятдесят! А тоді кінчити відразу тим, чим він хоче кінчити в бразільських лісах протягом десятків років. І наплювати на всякі йолопські сентименти. Та десятки тисяч людей у самому тільки Парижі щодня, щогодини, на підставі закону, роблять ті самі крадежі, що він зробив один раз. І їх шанують, їм заздрять, з ними рахуються, їх вибирають у законодавці. І вони самі себе поважають та гордяться собою. І тому беруть радощі життя одверто, сміливо, законно. А коли б їм сказати про його намір та про причини його, вони б подивилися на нього, як на психічнохвору людину. Навіть не розсердилися б, а діловито покликали б психіятра.
— Панно Ніно!
Ніна прудко повертається на чудний голос патрона. Він весело, з незвичним блиском в очах, — не то з викликом, не то з насмішкою, — дивиться на неї.
— Панно Ніно, а мій приятель відмовився таки від своєї дурної Бразілії!
Ніна холодно й допитливо проводить поглядом по всій його постаті: дивно, звідки ця радісна звістка спала йому тут у кабінеті. Ще ж кілька хвилин тому сидів з тим самим виразом понурого пригнічення, що ввесь час, і раптом — така зміна.