Леся мовчки підходить до Мика, мовчки обіймає його голову й міцно пригортає до грудей: і чого грає, і кого, бідний, обдурити хоче? Неначе тільки тепер згадав, що вона ще сьогодні. Схеми свої розклав, горілкою озброївся.
Мик раптом встає, брутально обіймає за плечі Лесю, відхиляє її трохи від себе й злими, скляно-блискучими очима впивається в її лице. Потім кидається губами в її губи й цілує довгим, змертвілим поцілунком. Леся не рухається й покірно стоїть, одкинувши голову назад.
Мик нарешті відривається від неї й знову сідає на стілець, поклавши голову на руки.
Леся тихо гладить голову його однією рукою, а другою виймає з кишені манта товстий коверт і кладе його під схему.
— Ну, прощай, любий. Прости мені. Ти на станцію не пощеш? Мені вже треба йти.
Мик бере її руку, стягає її з своєї голови до уст собі й ніжно, беззвучно вкриває всю поцілунками. Потім випускає і, не підводячися, тихо каже:
— Іди.
Леся нахиляється й цілує його голову й чоло.
— Скажи йому, Лесько: я його золота не відняв у нього. Але він моє золото відняв. Хай же... береже його. Іди швидше.
Леся ще раз міцно обіймає голову, відривається й поспішно виходить.
Мик довго лежить головою на столі. Нарешті, напів-підвівшися, лівою рукою наливає горілки в склянку й одним духом випиває. Далі мляво встає й тупо озирає всю кімнату. Зупинившися на схемах, він помалу, дбайливо складає одну й береться за другу. Але, піднявши її, бачить якийсь коверт. Без адреси. Товстий. Звідки?
Розідравши його, Мик витягає листа. В листі якісь гроші, тисячні, кілька штук. Що за чорт? Від кого?
"Мику, мій бідний, любий товаришу, мій брате хороший! Коли ти читатимеш цього листа, я буду вже далеко від тебе й ти не зможеш сердито сказати мені "гм!" і вилаяти мене за крихітну поміч тобі від нас. Прийми її без гніву, як братню послугу в скруті (Ніколи тобі не забула б, якби ти від мене відмовився взяти тепер поміч!). Вірю, що ти хутко повернешся на Україну і знайдеш там ті поклади золота та те ательє щастя, що ти їх тут так зворушливо шукаєш. Приїжджай, Мику! Зустрінемо тебе, як брата та любого товариша й будемо разом з усіма, скільки зможемо, лаштувати інше ательє щастя. Гаряче, гаряче обіймаю тебе й цілую.
Леся".
Мик швидко рахує гроші: п'ять тисяч франків. На сіруватих, схудлих щоках його, крізь давно неголену біляву щетину проступає темна червоність. Він вихоплює годинник, дивиться, потім похапцем запихає гроші в коверт, а коверт у кишеню. Схопивши коверкотик і капелюх, він вибігає з кімнати й, летячи сходами вниз, одягається.
За кілька хвилин перед відходом потягу по пероні скажено жене якийсь довготелесий суб'єкт із скляно-блискучими очима і, безцеремонно розштовхуючи людей, зазирає в усі вікна вагонів. В одній руці він тримає обірваний з одного кінця коверт, а в другій пом'ятий капелюх. Пальто розстібнуте, на чолі — буйні краплі поту.
Раптом суб'єкт, пізнавши когось у вікні, прожогом кидається до нього. Саме в цей момент потяг повільно рушає. Хтось хоче ззаду втримати суб'єкта, але він люто виривається, підбігає до вікна, в якому схвильовано махають йому руками гарна дама та добродій з борідкою.
Суб'єкт, наздогнавши вікно, підстрибує й тика в руки ошелешеному добродієві коверт. І задиханим од біганини голосом кричить до дами:
— На цей раз, Лесько, ти помилилася: я тебе й за всі поклади золота не продав би! Отже, гроші ці — не мої! Прощай, Лесю!
Він змахує капелюхом і, високо піднявши його над головою якоїсь дами з заплаканими очима, киває ним. Леся й Нестеренко махають руками, виставивши їх з вікон.
Раптом, приставивши капелюха й руку до рота, Мик на ввесь перон кричить:
— Привіт Україні! Чула?
Дама з заплаканими очима злякано відсахується, як папірець од подуву вітра, всі обличчя непорозуміло озираються на чудного суб'єкта, але він того не помічає: жадно сп'явшися навшпиньки, він через голови юрби дивиться за потягом. Там з одного вікна висунулася з плечима жіноча голова й кілька разів киває йому: чула.
Кінець
Сен-Клер — Сен-Рафаель. Жовтень 1926 — жовтень 1927.