Знову корчева болюча павза. Леся до болю в нігтях стискує поруччя фотеля.
— Так тяглося більше години. Потім вони радилися, що зробити з жінкою. Вирішили вбити, — але дуже покалічили. Сварилися, кому вбивати. Щоб постріл не такий чутний був, накрили їй голову подушкою і... Тут же полягали спати, — п'яні були зовсім. Коли зовсім затихли, я тихенько виліз із шафи. Але чекіст один прокинувся. З жаху я кинувся на нього й почав, не пам'ятаючи себе, скажено душити за горло. На ліжку. Голова його якраз лежала на... заголених ногах жінки, у крові й ранах. Другий мертво спав. Я задушив цього. З жаху. І утік. Другого чекіста не вбив. На дітей не подивився. На жінку востаннє не глянув. Тільки ті ноги її бачив...
Невідомий мовчить і судорожно мне кінчик піжами.
— Втік до приятеля. Збрехав йому, ніби гуляв десь усю ніч. А ранком утік із міста. Потрапив в одне містечко з ешельоном червоноармійців. Прикинувся, що співчував більшовикам, лаяв українську владу, вихваляв чекістів. В містечку через цих червоноармійців дістав добру посаду. Про жінку та дітей старався не думати. І не думав. Пив, з жінками водився й боявся, що впізнають. На посаді брав хабарі з людей. Але впізнав мене один єврей. Багатий. Думав, що він викаже мене. Але не виказав. Навпаки, довірився мені. Хотів тікати з жінкою за кордон. Мав брилянти та боявся з собою брати. Звернувся до мене за поміччю, щоб я переховав у себе й потім з брилянтами втік за ними за кордон. Я погодився. Але зараз же доніс на єврея в ЧеКа. Його з жінкою заарештували, щось іще знайшли в нього й розстріляли обох. А брилянти, як я й хотів, лишилися в мене. Я думав, що ніхто не знав про це. Але знав ще один єврей, родич розстріляного. Він доніс на мене. Мене заарештували. Але брилянтів не знайшли, — я їх закопав під хатою. Допитували, били, грозилися катувати вогнем. Щоб урятувати себе від розстрілу, я виказував усіх, кого знав, на винних і невинних, аби більше. А брилянтів не хотів віддати. Та мене все таки мали розстріляти.
Невідомий зупиняється й знову якийсь момент мовчить, не підводячи все так само голови. Квітка чухається, дрібно стукаючи ліктем ноги об підлогу.
— І от, коли я повірив, що мене розстріляють, зо мною щось сталося. То трусився, плакав, цілував руки й ноги слідчому (А брилянтів усе не хотів віддати!). А як повірив, — все стало інше. Вперше згадав ту ніч так, як вона була. Усе, з самого початку до кінця. І надто самого себе. Вперше себе побачив, як слід. Коли прийшли мене брати на смерть, я вперше почув радість. Кажу всю правду, без прикрашування. Почув справжню радість. Вирішив бри-лянти віддати, але не для того, щоб спасти себе. Теж не виправдання, а факт, як було... Та не встиг. І вони не встигли розстріляти. Як тільки вивели мене, піднялася шамотня, налетіли поляки на містечко. Чекісти нашвидку випустили в мене три кулі й кинули на дорозі. Тільки поранили, в руку. Поляки підібрали мене. Лежав чотири тижні.
Рука, що ввесь час м'яла піжаму, затихає. Пальці лежать стомлено, безсило.
— І от... та ніч перед смертю та ці чотири тижні... не змінили мене, а... показали мені себе. Надто про дітей не міг думати... без страшних мук. Не для виправдання знов, а... для пояснення кажу. Я знов вирішив не віддавати брилянтів. Я викопав їх і частину дав одному українському старшині, щоб він пробрався в Київ, знайшов моїх дітей і перевіз їх до мене за кордон. На велику суму грошей дав брилянтів. Сам поїхав до Варшави. Жив там три місяці, все ждав офіцера. Він з'явився без дітей. Немов більшовики його заарештували, відняли брилянти. Чи їздив узагалі? Тепер знаю, що ні. А тоді повірив. Він ще взяв у мене частину брилянтів і присягнувся, або загинути, або привезти мені дітей. Ми домовилися, що привезе дітей до Варшави або до Берліну і що прізвище його буде Петренко. Знову чекав у Варшаві шість місяців. Потім переїхав до Берліну, думав, що він мене там чекає. Тут його бачили, немов шукав мене й поїхав до Сербії. Я поїхав за ним. Не знайшов. Знову повернувся до Берліну. Потім був у Чехії, Австрії, знову в Берліні. Все ганявся за ним. Потім приїхав до Парижу. Мені вже не брилянтів треба було, не виконання від нього доручення, а тільки довідатись, чи був він у Києві, чи живі мої діти. Тільки це одне. І коли знав, де вони, щоб дав їхню адресу. Більше нічого. А він ще й тут дурив. Казав, що адреса дітей у нього лежить на тому помешканні, що він з нього втік. І тепер я вже знаю, що він у Києві зовсім не був. Оце все.
Невідомий лягає горілиць і заплющує очі. Червоний рубець на щоці, здається, став ще червоніший, а лице, навпаки, вкрилося мертвою сірістю.
Леся сидить, перегнувшися наперед, закостенівши з широко розплющеними темносиніми очима й гримасою страждання на устах.
— Отже, тепер ви самі бачите, хто я й який я. Сподіваюся, тепер, нарешті, ви можете мені повірити й... і зрозуміти вашу помилку.
Леся схиляє голову на руки, спирає лікті на поруччя і, зігнувшися, мовчки й довго сидить так.
Невідомий лежить з мертвим і байдужим обличчям, ні разу не подивившися на Лесю, не цікавлячися нею тепер ні трішки.
Вмить Леся рішуче зриває голову з рук, стріпує нею, проводить долонею по очах, поправляє зачіску.
— Ну, так! Але це все було. І його більше немає. Згоріло. Тепер — ви інший.
Невідомий мовчить і, нарешті, безживно бовкає:
— Люди не міняються.
— Неправда! Міняються. О, ще й як міняються! Леся, немов схаменувшися, тихіше додає:
— Коли самі хочуть... Але годі про це. Тепер скажіть мені ваше справжнє ім'я й прізвище. Я хочу знати вже все. Кажіть.
Невідомий, як людина, що їй після тяжкої операції мають робити ще щось, болюче кривиться:
— Ради Бога, годі!
— Ні, кажіть усе. Вам самим буде легше. Все дочиста!
Він якийсь момент мовчить і, нарешті, ніби погодившися з нею, із зусиллям розщіплює губи й видихає:
— Нестеренко, Петро.
Леся вся аж скидується і з страхом вирівнюється:
— Нестеренко? Той відомий?! Ви — Нестеренко?
І вмить Леся крізь ці плями, крізь неохайні пасма волосся, скуйовджену бороду й вуса бачить, дійсно, Нестеренка, того самого Нестеренка, що так хвилював її із сцени, що фотографії його в усіх його кокетливих, акторських позах стільки бачила. Той елегантний улюбленець жінок, позер, дотепник і великий артист?