* * *
Яєшню Гунявий їсть, уже сидячи. їсть похмурою, рішучою жадібністю, з голодним тремтінням пальців.
Після яєшні вимагає шинки, ковбаси або хоч трошки ікри. Та Леся м'яко й категорично відмовляє.
— Через дві години. Тепер ляжте.
Гунявий лягає й скоса, непорозумілим і допитливим поглядом стежить за Лесею, що хазяйновито, як у себе дома, порається в ательє.
Нарешті, навіть Квітка нагодована, і Леся підходить до канапи.
— Не хочете ще заснути?
Гунявий з похмурою задумою дивиться в стелю й мовчки крутить головою. Тоді Леся сідає у фотель біля нього.
— Може, хочете, щоб я вам почитала щонебудь?
Він знову мовчки хитає збоку набік головою. І раптом понуро, немов про себе посміхається. Потім хрипко бовкає:
— Так ви гадаєте, що дуже допомогли мені?
Леся пильно зиркає на нього. Ну, так, — тепер його повинні гризти амбіція й сором. Це — нормально. І треба спокійно реагувати на це.
— Не будемо про це балакати, пане Кавуненку. Добре?
— Не допомогли ви мені, а... ослабили. Тепер, дійсно, тільки вбити себе.
Леся забуває про спокійне реагування.
— Ви говорите, як гімназист, пане Кавуненку! А зовсім не як... не як доросла людина. І взагалі, все ваше поводження... зовсім даремне. Так, пане Кавуненку, зовсім безпідставне поводження! На вашому місці я б гордо тримала голову.
— На моєму місці? Гордо?
— Так, гордо!
— Чому?
— Тому, що ті вчинки, за які ви мучите себе, зовсім не заслуговують тієї зневаги та огиди, що ви собі гадаєте. Розуміється, є люди, що почувають і огиду, і ненависть. Але є, що й цінять той великий тягар, що ви взяли на себе в ім'я... вищої мети.
Гунявий аж підводиться й спирається на лікоть, злякано й непорозуміло наставивши на Лесю очі.
Леся на момент із страхом спиняє себе: що вона каже! Але тут же махає на себе рукою: а, годі! З цим треба нарешті покінчити!
— Так, так, пане Кавуненку! Я вам уже казала й скажу ще раз: хто вміє, хто може так любити інших, як ви, той не може бути ні нещасним, ні поганим, що б він не зробив. Можете дивитися на мене якими хочете великими очима, а я тепер знаю одне: злочинство не в тому, як люди діють, а як вони вірять та почувають і в ім'я чого вони роблять свої вчинки. Бо можна робити так звані "злочинства" й бути святим. І можна робити "найчеснотніші" вчинки й бути жорстоким злочинцем. Так, так!
Гунявий все з більшим та більшим непорозумінням слухає Лесю. Нарешті, не витримує:
— Я не розумію, Ольго Іванівно, про що ви говорите.
— Ви добре розумієте. І мушу вам сказати, що я знаю про вас більше, ніж ви думаєте. А щоб довести вам це, я вам поставлю одне питання: ваше справжнє прізвище не Кавуненко, правда?
Гунявий вражено, злякано мовчить.
— Правда ж?
— Звідки ви це можете знати?
— Звідки, — це не важливо. Факт той, що знаю. Значить, можу знати й усе інше.
Гунявий раптом схоплюється і з жахом сідає на ліжку.
— Цього не може бути! Ви не можете нічого знати!
— Чому ж я не можу знати, коли знає стільки людей.
Ви вважаєте, що так добре законспірувалися, що ніхто вас не знає? Помиляєтеся, пане... ну, хай буде Кавуненку.
Жах і непорозуміння Гунявого так болюче й жалюгідно скривили все це страшне й вимучене лице, що Леся знову вся загоряється:
— Та чого ви так лякаєтеся? Чого? Ну, ви — чекіст. Що тут жахливого? Що?
І раптом Леся бачить на цьому самому лиці вже інший жах і непорозуміння.
— Чекіст? Хто? Я?
— Так, ви. Ви — Гунявий. Правда? Гунявий усім тілом відхиляється назад:
— Який Гунявий?!
Тепер уже на лиці в Лесі страх і непорозуміння. А Гунявий якийсь час дивиться на Лесю широкими очима, в яких пролітає вихор думок, співставлень, догадок, розв'язань, і помалу лягає на подушку, не то заспокоївшися, не то розчарувавшися.
Леся підводиться й гостро вдивляється в його лице.
— Так ви — не Гунявий? Це — дійсна правда? Ради Бога, скажіть щиро: правда це?
І в лиці її, в голосі, в усій перехиленій постаті таке щось зовсім нерадісне, така розгубленість, що ніби-Гуня-вий тихо й неквапливо відповідає:
— Щира правда.
Леся вже цілком вірить. Але вона стоїть і розглядає його лице якимись відразу очужілими, тривожними очима. Потім раптом затуляє лице руками й швидко-швидко про себе шепоче:
Боже мій, Боже мій, Боже мій!..
Ніби-Гунявий не сміє ні про що спитати її й тільки напружено слідкує за нею. Вона ж так, із затуленим руками лицем, сідає у фотель, спирається ліктями об коліна і, перегнувшися вся, сидить так довго та непорушно.
А лице невідомого стає все спокійніше та похмурніше. Він уже не дивиться на Лесю, а, вп'явши очі в стелю, зігнувши уста підковою, понуро думає.
В коридорі чути веселі кроки, жіночий сміх, тупіт молодих, танцюристих ніг. Квітка коротенько гарчить.
Вмить невідомий переводить очі на Лесю й тихим, але твердим голосом каже:
— Ну, Ольго Іванівно, тепер, коли помилка вияснилася, ви цілком легко можете залишити мене. Я вам не дякую. Бо, насамперед, усі ваші послуги й добре бажання призначалися не мені. А, подруге, ваші послуги мені пошкодили. Ну, та це для вас, розуміється, неважливе. В кожному разі, вибачте, що ввів вас у блуд і відняв собою стільки вашої уваги, призначеної іншому... Хоч моєї вини тут нема ніякої. І прощайте, Ольго Іванівно.
Ольга Іванівна здіймає руки з лиця й знову пильно, невідривно, може, навіть не чуючи його, а слухаючи тільки себе, вдивляється в нього. І нарешті тихо питає:
— А хто ж ви?
Невідомий нудно й гіркувато посміхається:
— О, це вже не може бути цікавим для вас. Я — не чекіст і не Гунявий. Це — єдине, що я вам можу сказати і що й вам цікаве. Хоч, може, і неприємне.
— Ви засуджуєте, що я чекістові Гунявому виявляла увагу?
— Ох, з яким щастям я хотів би бути тим чекістом! Видно, ці слова вирвалися в нього мимоволі, без участи
свідомости, бо він зараз же болісно кривиться й іншим тоном додає:
— Але, вибачте, я почуваю велику втому й хотів би лишитися сам.
І навіть заплющує очі.
Леся одначе не рухається й так само водить очима по його лиці, по всьому тілі, силкуючися знайти старе чи зрозуміти, в чому саме нове. От на понівеченому лиці знову ворушиться біля очей і вуст нудний усміх (але очі не розплющуються):
— А щодо ваших думок, я з ними цілком погоджуюся: не самі наші вчинки треба судити, а почуття, мотиви та цілі.