Поклади золота

Сторінка 39 з 72

Винниченко Володимир

— Ну, так це таки пані Кузнецова!

І Свистун робить рукою рішучий безапеляційний рух, що відмітає всі вагання.

Соня так само грає лукавою посмішкою, і в гарних, сьогодні дуже блискучих очах її виразне тепло, коли вона дивиться на пана Кавуненка.

Нижчий швед скромно додає:

— Або та американка, що їй сподобалися пісні пана Кавуненка.

— Ні, в американочки дуже ревнивий кавалер, — розсудливо міркує вищий швед.

Тоді Свистун ще рішучіше відмахує всякі міркування:

— Ні, ні, це пані Кузнецова! Це ясно. Скільки заплатили, скажіть правду, пані Наталю!

Пані Наталя безсило сміється й зідхає.

— Тисячу франків. Задоволені?

І сідає знову поруч з Кавуненком, щось стиха кажучи йому. Леся відвертається від них, підходить до столика з шахами й цікавиться, хто виграє. Шведи з однаковими посмішками показують один на одного, сяйно, по-хлопчачому дивлячися їй в очі.

Але Свистун і тут з тією самою безапеляційністю вирішує, чия партія дужча, хоч сам у шахи майже не грає. І через те, що тут Свистун і що його овечий голосок такий рішучий, Леся відходить у куток до Загайкевича.

— Можна сісти біля вас? Я вам не заважаю? Загайкевич, що знову встає з її наближенням, у відповідь схиляє гладенько зачісану довгасту голову.

— Я хотів би, щоб усе в житті так мені заважало, як

ви.

— Як звичайно, ви — бездоганно ґалянтні.

І Леся сідає так, що їй видно всього Гунявого. Загайкевич обережно вмощується поруч, акуратно підтягнувши холоші штанів.

— Найкраща ґалянтність, Ольго Іванівно, та, що походить від щирого серця.

— Правда? Може бути. А чого ви такі сьогодні, немов би сумненькі?

Загайкевич стомлено витягає ноги й відкидає голову назад.

— Стомився, Ольго Іванівно.

— Забагато працювали сьогодні?

— Забагато сподівався в житті, Ольго Іванівно. А життя раз-у-раз відстає від сподіванок. І коли така погода, як сьогодні, якось воно... Ну, та Бог з ним. Це так собі, хвилеве. Скажіть мені краще щонебудь тепле, хороше, чисте, як... ви самі. От панові Кавуненкові хтось подарував букет чистих, ніжних троянд. А він, дивак, соромиться...

Леся зиркає в бік Гунявого й бачить, як він знову щось благально каже до Соні, а Соня розводить руками й сміється.

— Що ж вам таке ніжне сказати, щоб аж утому прогнати? Дуже це важко такій людині, як ви.

— Такий я невідповідний для ніжности?

— От тобі й маєш! Несподіваний висновок. Цілком протилежний моїй думці. Я хочу сказати, що важко сказати щось зворушливе такій людині, яка цього заслуговує. Бо воно її менш зворушить, ніж людину, що не заслуговує чи, краще сказати, сама гадає, що не заслуговує. Ви мене розумієте?

Загайкевич сідає рівніше.

— Я розумію вас. Але звідки ж ви знаєте, що я заслуговую? А, може, ні?

— Ну, це видно. Почувається. І ви самі це, розуміється, знаєте. А от є люди, що цього про себе не знають, що вірять у свою поганість. От тим легше казати щось ніжне.

— Гм! Ви багато бачили таких людей, що щиро вірять у свою поганість?

— Багато, не багато, а бачила.

І голос, і вираз очей Лесі повні такої певної тихости, що Загайкевич не відважується посміхнутися. Леся раптом скидує на нього темносинім поглядом.

— Ну, от, уявіть собі людину, що робила злочини й потім покаялася. Хіба вона не повинна вірити в свою поганість? Наприклад... Вас, розуміється, здивує те, що я скажу. Але лишіть ви на хвилину ваші політичні погляди й спробуйте отак просто, по-людському, подивитися на те, що я скажу. От, наприклад, якийнебудь чекіст... О, ви вже мало не підстрибнули. Саме слово "чекіст" вас уже заздалегідь настроює вороже.

Загайкевич спускає очі собі на коліна.

— Ні, ні, будь ласка, кажіть далі. Я постараюся бути об'єктивним.

— Правда, вираз усього вашого тіла, не тільки лиця, не дає мені певности в вашій об'єктивності. Але все одно. Ну, так, от, уявіть собі якогонебудь чекіста. Він вірив у свою ідею, в соціялізм там, чи комунізм, я на програмах добре не розуміюся. Він, скажімо, щиро любив людей, людство, як то говориться. Ну, і ради людства, ради майбутнього щастя його, от з цієї любови до нещасних, мусів убивати. І, може, якраз, що щиріше вірив і дужче любив, то жорстокішим і невблаганнішим мусів бути. Ви розумієте мене?

Загайкевич усе так само сидить, не підводячи очей і тільки міцно зчепивши руки на колінах.

— Розумію. Далі.

— Ну, і от, уявіть собі, цей чекіст через щось почув каяття. Ну, через щось там. Ви уявляєте, коли він — людина щира й чесна, уявляєте собі, який страшний стан повинен бути в нього? Так хіба ж така людина не повинна вірити в свою поганість?

Загайкевич гостро зиркає на Лесю.

— А ви самі вважаєте такого ідейного щирого чекіста поганим?

Леся твердо зустрічає його погляд.

— Ні, пане Загайкевичу, не вважаю. Можете дивуватися мені й жахатися мене, але, на мою думку, такий чекіст у тисячу разів кращий від усіх тих праведників і "героїв", що самі не вбивали, а посилали на вбивства мільйони людей і мають за те ордени та медалі. Так, так! Та й узагалі, пане Загайкевичу, всі ми такі... пакосні, стільки гидот робимо, що... краще на себе озирнутися.

Загайкевич явно хвилюється, це помітно, але мимоволі посміхається:

— Це ви про себе? Ви робили гидоти?! Ну, я хотів би, щоб усі люди були такими гидкими, як ви...

— О, ради Бога! — злякано виривається в Лесі з такою щирістю, що вона сама лякається цього ляку.

Але Загайкевич не надає ваги цій щирості.

— Вам так чогось хочеться обілити чекістів, що ви навіть себе готові очорнити. А все ж таки, значить, ви теж гадаєте, що чекісти робили гидоти, навіть ідейні?

Леся якийсь момент мовчить.

— Знаєте, пане Загайкевичу, не будемо говорити про свої погляди та ставлення. Я кажу про тих людей, що самі себе вважають поганими. Життя кожної людини — така глибока криниця, що тільки вона сама може знати, що в ній діється на дні. А ми, коли заглядаємо в неї, то переважно бачимо в ній відбитку нашого власного обличчя та по ньому й судимо. Я нікого ні білити, ні чорнити не хочу. Я хочу бути тільки справедливою. І тому кажу, що для мене людина, що вбивала з любови, ні трішки не гірша за тих, що вбивали з ненависти, чи з дисципліни, чи з честолюбства. І не тільки не гірша, а в багато разів краща.