Мик з глибокою зневагою засовує руки в кишені коротеньких штанців і високо здіймає плечі.
— Подумаєш, яка надзвичайна штука! Людям із нашим з тобою досвідом, з нашим розумінням тієї пакости, що зветься сучасною мораллю, з нашою волею і ненавистю — не здобути якогось паршивого мільйона? Смішно.
Леся мляво водить чистими, дивно барвистими серед рівно-білого кольору лиця очима по стелі.
— Щось занадто вже довго нам смішно, я вважаю.
— Значить, не досить ще визріла наша воля й готовість. Леся знизує плечима й зараз же підтягає зсунуту з них
шубку до підборіддя.
— Гм, "не визріла". Якого ж тобі ще визрівання треба, не розумію. Чи ми не переступили вже "через усі кордони добра і зла", як ти кажеш? Хіба ми не можемо вкрасти, ограбувати, задушити, обманути, вбити?
Шубка сповзає з плечей, і все тіло Лесі спирається на лікоть, а пасмо ніжно-попелястого волосся — на фіолетове око.
Мик скляним сірим поглядом пильно водить по лиці Лесі.
— Можемо.
— А хіба ми й не крали, не дурили, не вбивали? Хіба я не продавала по Варшавах, Берлінах та Парижах мою, як ти кажеш, "так звану" жіночу честь? Не спала, не тіпалася з усякою польською та інтернаціональною сволотою? Хіба я тут не утримую нас цією честю? Якої ж тобі ще, голубчику, готовости треба? Коли ж ми будемо готові?
Мик спокійно слухає, не виймаючи рук із кишень.
— Ти хочеш це знати?
— Хочу!
— Серйозно хочеш?
— Без найменшого жарту.
Тут Мик виймає руки з кишень і підходить ближче до ліжка.
— Так я тобі скажу, Лесю. Ти будеш тоді готова, коли в твоїх очах не буде от цього блиску й болю, коли ти перестанеш говорити про наш перехід на той бік моралі тим тоном, яким оце говорила. Ти ще не зовсім переступила, ти ще там, ти ще на тім боці безгрішносте й без-праведности. Ти ще грішниця й праведниця. І коли ти кажеш, що ти тіпалася з усякою сволотою по готелях, ти ж у цей момент корчишся від сорому. "Тріпер і шанкер" ти вимовляєш із почуттям жаху. І коли тобі хтонебудь скаже в лице "злодійка", "повія", ти ж зомлієш од сорому, жаху, ненависти. Правда?
— Ще й у пику дам, бо всі злодії й повії!
— От бачиш. А мене сьогодні один тип на людях сутенером назвав. Я не дав йому за це в пику, я попрохав у нього сірничка прикурити цигарку й не почув у собі ніякого жаху, а тільки усміх. Той усміх, що буває, коли дитина розсердиться на дорослого і, щоб найдужче злякати його, крикне: "А тебе дідько вхопить!". І що щиріше сама дитина вірить у дідька й у жах дорослого, то дорослій людині смішніше. Мій тип щиро вірив, що він мене в жах угнав, знищив отим дідьком "сутенером", а я тільки про себе посміхнувся.
— Брешеш!
Леся лягає знову на подушку й натягає знову шубку до підборіддя, злісно відкинувши купу волосяного плетіння за плечі.
Мик весело регочеться, широко розшморгнувши м'ясисті губи й виставляючи квадратові жовтяві зуби. Сівши боком на ліжко, він своїм звичайним, фамільярно-ласкавим жестом, яким зачаровує інших, обіймає Лесю за шубку й похляскує великою, граблястою рукою. І блискучі сірі очі його такі привабливі, щиро-веселі, розумні, хлопчачі.
— Ех, Лесько, Лесько, багато ще в тобі потойбічного, старого, зайвого, порохнявого. Витруси ти його, нарешті, до чортової матері! "Сутенер, злодій, повія, честь, совість, правда, гріх, святість", які це дитячі смішні слова! Всі, Лесько, і повії і святі, грішники і праведники. А коли ти вже хочеш святости, справжньої святости, то я тобі скажу, що дійсний святий — я!
І Мик майже без усміху кладе собі руку на груди.
— Так, Лесько, я. Що є святість? Відсутність гріхов-ности? Правда? Головне, свідомість своєї безгрішности. Так? Так от, я — цілком безгрішний, а, значить, святий. Правда, я вбивав людей на війні, грабував, насилував, обманював, робив усі злочинства й гріхи. Раніше я мучився, каявся, катував сам себе. Ну, ти сама знаєш, до якого ідіотизму доходив. А тепер... Убивця? Злодій? Сутенер? Будь ласка. Мені легко, ясно й чисто на душі, як на МонБлані. Муки каяття? Сором? Жах? А вибачте! Годі! Я з великою охотою віддаю всіх цих дідьків грішним дітям. Хай собі мучаться.
Мик підводиться й швидко шукає цигарки по кишенях. Не знайшовши, забуває й повертається до Лесі, що, прижмуривши очі, непорушно, гидливо вдивляється в щось на стелі.
— Ну, ти подивися, хіба ж це не смішно? Ловлять, наприклад, якогось так званого злочинця. Украв щось там чи вбив якусь стару бабу, що сиділа на торбі грошей. Боже, який ґвалт учиняють, ганяються за ним, хапають, замикають, судять, карають! І як усі цікавляться, портрети його друкують, жахаються! Ну, хіба ж не дикий абсурд? Та ідіоти ж ви прокляті! Та що ж це за злочинство в порівнянні з тим злочинством, яке ви всі виробляли впродовж кількох літ з таким ентузіязмом? Та мільйони ж не старих баб, а молодих, сильних, спеціяльно вибраних убивали, калічили, робили злодіями, грабіжниками, убивцями. Судять за бабину торбу! Ха! Та грабували ж не якісь там торби, а цілі краї, руйнували працю цілих поколінь мільйонів людей. Кретини ж ви! Чом же ви не хапаєте, не судите й не караєте тих, що вчиняли ці колосальні злочинства? Чому не жахаєтеся? Бо це зветься патріотизмом. Бо це, мовляв, війна. Це героїзм і святість. Так? Ну, так плював же я на вашу святість і на ваших ідолів! І почекайте ви мені з ними, почекайте!
Мик люто стискає кулак і грозиться ним. Леся мляво переводить очі на нього. От усе лице вже знайомого синювато-сірого кольору, як у трупів, в очах коса загостреність і хижість, а блиск їх тьмяний, густий, п'яний.
Мик швидко відходить до вікна, рвучко відчиняє його й підставляє обличчя колючим краплям дощу.
— Зачини, Мико, — тут і так холодно, як у льоху!
Мик — чи не чує, чи не хоче зачинити. Туман з дощем кислою вогкістю сунуть по хаті, зараз же, як собаки, лижучи оголені місця тіла.
— Та зачини, Мико!
Микола помалу задумливо зачиняє й обтирає долонею лице. Очі блищать уже звичайними сухими іскрами. Він знову підходить до ліжка, закладає руки в кишені й посміхається тим самовдоволеним усміхом, що буває при всіх його проектах. Трошки навіть випинає шию.
— І от ти тепер уяви собі, ,Лесько: ми організуємо Ательє Щастя і за його допомогою досягаємо своєї мети: у нас є мільйони, і ми ставимо свою лябораторію. В ній працюють десятки вчених. Найгеніяльніших (за гроші й геніїв купиш!). Вони нам знаходять ту силу, що дасть нам владу над усіма цими арміями, гарматами, урядами, пар-ляментами й усіма ідіотами. Якийсь промінь, газ, якийсь новий хемічний елемент, чорт, біс, однаково! Учений, що винайде його, робиться членом нашого Комітету визволення людства або... знищується, щоб не видав секрету винаходу. В наших руках незрима, нікому не відома й колосальна сила! Ух!