— Я вас питаю, пане Кавуненку, що з вами. Можете ви мені відповісти?
Гунявий, не розплющуючи очей, дуже повільно, з пав-зами, немов видобуваючи, як камінці із стінки, слова з себе, каже:
— Я... вас... прошу... дати... мені... спокій. Ви... не мали... ніякого... права... входити... до мене. Зо мною... нічого... нема. Я хочу... спати. Ідіть собі.
Леся якийсь момент мовчить і роздивляється навкруги. Квітка скоса з-під низу стежить за нею маленькими блискучими очима. Вона вже не така страшна, як була в пансіоні: струпів нема, тільки рожеві лисини скрізь.
Леся знову дивиться на столик. Дивно, ніяких слідів їдження цих чудових наїдків. Ні однієї крихти ні на тарілці, ні на столику, ні на підлозі. Ні одна скибочка салямі не порушена й чорна ікра, як вакса, блищить рівною, незайманою поверхнею. Вина, видно, не випито ні краплини.
Що ж це значить? А вигляд людини, що помирає з голоду! Господи! Та він убиває себе голодною смертю! Це ясно! Але для чого ж ці наїдки, коли так?
— Пане Кавуненку! Я, розуміється, нікуди звідси не піду, поки ви мені не скажете, що з вами.
Лице мертвяка якийсь час лежить без ніякого руху. Потім вуса злегка здригуються й біля носа тінню пробігає усміх. І знову безживно, повільно, як краплі з щілини діжки, просочуються по одному слова:
— Яка... жорстока... річ... жіноча амбіція?
Очі напів розплющуються й зовсім подібні до очей мерця, так якось моторошно біліє вузька смужка баньок з-під вій.
— Чого... вам... властиво... треба від мене? Мало... вам... ваших приклонників? Треба, щоб і такий, як я, приклонився перед вами? Ну, приклоняюся. Визнаю і вашу красу, і чарівність, і все. Задоволені? Ну, і йдіть собі. Спасибі за все, але лишіть мене. Зо мною, кажу, нічого особливого нема. Трохи нездужаю. Застудився. Ідіть.
Повіки стомлено падають на білі щілинки й запинають їх віями.
— Ви кажете неправду: ви морете себе голодною смертю. Ні в очах, ні в устах ніякого руху, тільки рівно та
помалу здіймається на грудях обмотана рука від дихання. І так зворушливо та моторошно визирає з кишеньки піжами кокетлива кольорова хустинка.
— Ви чуєте, пане Кавуненку: ви кажете неправду. Ніяких ознак застудження у вас немає. Але є всі ознаки голодування.
Повіки раптом, як ті пукаті завіски, що ними на ніч запинають світло лямпи, широко розсуваються й очі блискають на Лесю гарячковим тьмяним блиском.
— А вам що до того, хоча б навіть і голодна смерть? Яке ви маєте право чіплятися до мене? Майте ж сором, нарешті! Ідіть собі геть!
Натуга така велика, що голова від знесилення вгрузає назад у подушку й завіски самі собою, як попсовані, падають на очі.
Леся болюче зсуває брови, закушує нижню губу і тихо каже:
— Я маю право людини чіплятися до вас. Я звідси не піду, поки ви не почнете їсти.
Лице мертвяка тепер, видно, вже не рухнеться, що б не казала Леся. Тільки поранена рука коливається на піжамі важче та частіше.
— Чуєте, пане Кавуненку: я не піду звідси, поки ви не почнете їсти. Я покличу лікаря, поліцію, скличу ввесь дім. Заявляю вам це. Коли хочете скандалу, я це зроблю.
Гунявий не подає ніяких ознак уваги. Чи чує навіть?
— Я не знаю, з яких причин ви робите це. Але коли через ту невдачу з Петренком, то можу вас повідомити, що через кілька днів його знову заарештують. Його б уже й сьогодні заарештували, — та поліція хоче взяти всю банду. Властиво, коли хочете знати, він уже заарештований. Я з цим і прийшла до вас.
Ніякого руху, ні найменшого на страшному лиці. Тільки кривавий рубець немов кричить, роззявивши темно-червоного рота.
Леся тихо, але рішуче відходить від канапи й прямує до дверей. Квітка підводить голову й уважно слідкує за нею. Леся виходить із ательє й замикає його за собою, лишивши ключ знадвору в замку.
Вона збігає до консьєржки й прохає її якомога швидше купити молока, спарити його й принести нагору.
— А що ж там, пані добродійко? Що?
— Та нічого. Трохи хворий. Застудився. Але дуже ослаб і просить гарячого молока. Швидше, будь ласка.
Леся тиче консьєржці в руку гроші й іде нагору, а консьєржка, важко перехиляючися на товстелезних клубах, бігцем викочується на вулицю.
Відімкнувши потихеньку двері, Леся входить в ательє. На неї мовчки чекально дивляться дві пари очей: Гунявого й Квітки. Голова Гунявого зараз же відвертається й лягає знову лицем догори, а Квітка підозріло й невідривно пришпилила до Лесі дві блискучі щілинки, і Леся не може відчепитися від них.
Ательє — велике, з гарним, пухким килимом на всю підлогу. Багато матерій на стінах та фотелях у східніх рисунках і фарбах. Картини — переважно еротично-кубістичні, крикливі, безглузді. Та й уся обстанова така відмінна від того, що діється там, на канапі.
В кутку маленькі відчинені двері до кухні.
Гунявий все так само непорушно, мертво лежить. І все так само непорушно пильнує Квітка, виставивши наперед облізлі лапи й готова до скоку.
А, нарешті, стук!
Леся навшпиньках біжить до дверей, відчиняє їх і бере з рук консьєржки порцеляновий білий глечик з молоком. Потім діловито скидає капелюх і манто й кидає їх на фотель, поглядаючи на Гунявого. Він, одначе, ні разу не повернув до неї голови, немов цілком покладаючись на Квітку.
В кухні бачить велику чашку й ложку. Наливши в чашку молока, взявши в другу руку ложку, Леся помалу підходить до канапи. В очах Квітки від чашки з їжею — виразна зацікавленість і чекання.
Зсунувши набік тарілочки з закусками, Леся ставить молоко на столик і з ложкою в руці злегка нахиляється до Гунявого.
— Пане Кавуненку! Я приготувала вам гарячого молока. Перше ніж почати їсти взагалі, треба випити молока. Можете самі випити, чи дозволите, щоб я допомогла вам?
Ні тіні уваги.
— Пане Кавуненку, я кажу цілком серйозно. Коли ви самі не хочете пити, я зв'яжу вас і сама нагодую. Даю вам слово.
Гунявий розплющує очі й мовчки водить по лиці моторошно блискучим поглядом.
— Я ні трішки не лякаю вас, а просто кажу, щб я зроблю, коли ви самі не питимете.
— Що вам треба від мене?
— Нічого. Тільки врятувати вас від божевільного й непотрібного вчинку.
— Я не потребую вашого рятування. І мене нема від чого рятувати. Я зовсім не хочу вбивати себе. Запевняю вас. Спасибі. Але дайте мені спокій і йдіть собі. Ви мене даремно стомлюєте й мучите.