Крук блідо посміхається.
— Я трошки нездужаю, це вся причина мого "песимізму". Голова важка, і ввесь розбитий.
— А, он яка штука! Ну, ви так би й казали! Це — ґрипа у вас. Тепер три чверті Парижу має цю розвагу.
Фінкель непомітно витирає об полу пальта руку, що подавав Крукові, і заклопотано звертається до Терниченка:
— Ну, ходімте, ходімте! Нам ще треба захопити в міністерстві того урядовця. Швидше!
І більше не подаючи руки Крукові, він біжить до дверей сусідньої кімнати, відчиняє їх і гукає:
— Ніно! Ти вже можеш повернутися до своїх обов'язків: ми вже йдемо.
Коли вони виходять, Крук закладає руки за спину й починає важко ходити по кімнаті, похиливши голову.
Ніна, проходячи повз нього, уважно зиркає й з холодно піднятою головою сідає за машинку. І тут же голосно питає:
— Я вам не заваджатиму писанням, Прокопе Панасовичу?
Крук на момент зупиняється, ловить її питання й поспішно відповідає:
— Ні, ні, будь ласка!
І знову ходить, час від часу поглядаючи на тугу, нахилену до машинки шию Ніни. Потім сідає за стіл, підпирає голову руками й довго сидить так, не рухаючися. Нарешті рішуче підсуває до себе папір, бере перо й швидко пише:
"До Повпредства СРСР у Парижі.
Уважаю за обов'язок члена свого народу довести до відома представництва радянської влади таке:
Три дні тому французька поліція заарештувала відомого вам спільника не менш відомого Гунявого Петренка-Мазуна-Кулю. Він має видати Гунявому всі дотичні до покладів золота документи. З цією метою Петренко-Мазун під охороною поліції разом із Гунявим поїде до свого помешкання, щоб віддати папери.
Ваш обов'язок зробити з цього певні висновки та вжити відповідних заходів.
Ніякого інтересу, крім виконання свого обов'язку перед самим собою, не маю, тому імени свого не подаю".
Член української нації
Перечитавши, Крук мляво посміхається, потім помалу складає листа вчетверо й кладе собі в портфель, — хай ще один документ хвилинної дурости лежить там. І знову, оперши голову на руки, сидить непорушно.
Ніна вже давно не пише, все поглядаючи на патрона. Раптом рішуче підводиться й з гордо закинутою назад головою твердо підходить до Крука.
— Прокопе Панасовичу!
Він швидко скидує головою й мовчки, непорозуміло дивиться на Ніну. На кучерявому з сивиною волоссі на скронях лишилися прим'яті сліди рук.
Щоки Ніни знизу біля самої шиї смугляво горять. Але вона ще з більшою незалежністю стулює дитячі уста й сміливо зустрічає погляд Крука.
— Мені здається, Прокопе Панасовичу, що ви за щось мною невдоволені й що моя служба взагалі у вас зайва. Тому заявляю вам, що служити більше не можу.
Прокіп Панасович з чудним виразом очей усе дивиться на неї. І не то насмішка, не то сум у цих незвично-тихих, пукатих очах. Заява Ніни ні трішки не дивує й не турбує його. Він стомлено підводиться й проводить рукою по чолі.
— Ви помиляєтеся, панно Ніно: ваша служба потрібна, і ніякого невдоволення в мене проти вас немає.
Ніна вперто поводить головою.
— Ні, є! Ваше поводження зо мною тепер зовсім не таке, як раніше. Ви майже не балакаєте зо мною. Враження таке, що я вас просто дратую собою.
Горіння лиця вже повне. І очі блищать не то слізьми, не то збудженням.
Крук тим самим чудним поглядом зиркає на неї, мовчки відходить і, знову заклавши руки за спину, починає ходити по кабінеті. Ніна знизує плечима.
— От, ви й тепер не вважаєте за потрібне відповісти мені.
Крук зупиняється проти неї й тихим, трошки хрипким голосом каже:
— Ви не повинні ображатися на мене, панно Ніно. Може, моє поводження останнім часом справді не таке, як раніше, але причина цього зовсім не та, що ви думаєте. І щоб вас заспокоїти, я вам скажу її.
Він зупиняється, якийсь час дивиться в підлогу й з тим самим дивним усміхом тихо каже:
— Пам'ятаєте, я казав вам раз про свого близького приятеля, що закохався в молоду дівчину й запропонував їй їхати з ним до Бразілії?
— Пам'ятаю.
— Ну, так от, той самий друг робить тепер великі дурниці й мене це хвилює та турбує. Боюсь навіть, що він — психічно захворів.
Крук відходить до фотелів, сідає й показує Ніні на фотель проти себе. Ніна твердо підходить, рішуче сідає, рівно тримаючи спину й склавши руки на колінах, як слухняний службовець (заспокоєння від пояснення патрона на лиці не помітно ніякого).
Крук, виставивши лікті на поруччі фотеля, задумливо єднає пучки пальців.
— Так, нічим іншим це пояснити не можна. Людина має велике торговельне підприємство, чудове соціяльне становище, може знайти собі жінку з найкращої родини французької, української чи якої іншої національности, може жити спокійно, багато, навіть розкішно. Ні, ліквідує все підприємство, лишає собі тільки те, що йому потрібне на влаштування в Бразілії, а решту віддає... гм!.. "на народні потреби"!
Крук знизує плечима, якийсь момент мовчить із застиглою іронічною посмішкою.
— Ну, добре. Коли він хотів, щоб та дівчина поїхала з ним, це ще так-сяк можна було зрозуміти. Теж ідіотизм безумовний, але... чого під впливом кохання люди не роблять. Ну, хай романтика, мрія жити вдвох, почати життя наново. Добре. Але коли та дівчина відмовилася й ніякісінької ідилії вже немає, все одно їхати самому до Бразілії — цілковитий абсурд, божевілля.
Крук раптом упирається руками в поруччя й дивиться просто на Ніну:
— Та більше того, панно Ніно: в його руках у цей момент є справа, що може дати йому коли не мільярди, то великі мільйони. На ці мільйони можна зробити всякого добра купу, навіть тому самому народові. Ні, він свідомо відмовляється від справи. Не божевілля хіба? Га?
Ніна потуплює очі і, щоб щонебудь сказати, тихо кидає:
— Може, він з гордости перед тією дівчиною?
— З гордости? Як так? Я не розумію.
— Ну, так. З гордости перед тим, кого кохаєш, іноді все навпаки хочеться робити. І що абсурдніше, то й краще.
Ніна раптом густо червоніє й болюче хмурить брови. Крук з сумною цікавістю дивиться на неї.
— Ви це знаєте з власного досвіду?
Ніна з холодною гідністю підводить голову.
— Може, і з власного. Крук відводить очі вбік.
— Ні, в нього ніякої гордости немає. З дівчиною в нього все скінчене. Вона кохає іншого, молодого. Він це знає, хоч вона, правда, як я довідався таки від нього, сама й не сказала йому цього. Але нащо казати, дійсно, коли це й так видно. Та хоч би він їй і подобався, йому ж цього мало. Навіть коли б схотіла бути тут його жінкою, і то не досить. Ні, конче давай йому кохання, "до гробової дошки" та в Бразілію. Менше ніз&що. В Ніни раптом виривається: