Гунявий глибоко, всією груддю набирає повітря, хоче щось сказати, але зупиняє себе й тихим гунявим голосом каже в підлогу:
— Я краще нічого не казатиму на ваші останні слова. Але... але, коли дозволите, я хотів би спитати: чому ви... допомагаєте мені? Що вам до мене?
Леся просто, ясно, навіть з деяким здивуванням посміхається.
— Бо ви — симпатична людина, і я маю змогу допомогти. Що ж тут такого?
Гунявий болюче крутить головою.
— Не треба так казати про мене, не треба. Ви пам'ятаєте, що я вам казав колись у каварні?
— Пам'ятаю. Але я з вами не погоджуюся. Я маю власні очі, вуха, розум і розуміння людей. І, вибачте, добродію, слухаюся більше їх, ніж несправедливих наклепів. От і все.
Гунявий прикушує губу й дивиться в підлогу. Здається, він обмірковує, що йому робити далі. Нарешті, не підводячи голови, глухо каже:
— Властиво, я повинен був би відмовитися від вашої послуги. Але... це побачення таке важливе для мене, що я не маю сили. Я не дякую, бо ви не знаєте розміру вашої помочі мені. Нема таких слів, щоб вони могли підрівнятися до цього розміру. Але я мушу, я повинен вам сказати, що я в тисячній долі не заслуговую такої допомоги й уваги.
— Та почекайте ще говорити про якусь поміч! А раптом знову щось трапиться з цим Мазуном?
— Все одно, що б не трапилося. Повторюю, Ольго Іванівно, цілком свідомо й щиро повторюю: я не заслуговую й тисячної долі цієї послуги. І коли вам колинебудь доведеться переконатися в цьому, прошу не нарікати на мене, я вас попереджав. Ще раз кажу: я — дуже погана людина. Отже, поки не пізно, розірвіть цей папірець і не згадуйте навіть більше про мене. Не бійтеся, ви цим зробите тільки справедливу й нормальну річ. Бо, коли б ви знали про мене все, ви так би й зробили. І ваша симпатія до мене — вкрадена мною. Бо, кажу, коли б ви мене знали, крім огиди й зневаги, нічого б у вас до мене не було. Та я думаю, що тут не в симпатії річ...
Гунявий якось відразу криво посміхається.
— Ви мене зовсім не знаєте. Я думаю, що тут просто... честолюбство гарної жінки, яку всі люблять. Може, вам хочеться завербувати й мене в лави своїх поклонників. Пешені діти часом люблять попоїсти житнього хліба. Так я вас і тут попереджаю: навіть і цього не робіть, бо потім колись буде страшенно соромно вам. І гидко. Ви бачите, я балакаю цілком спокійно. Це — ніяке перебільшування, самокатування. І я — не п'яний. Але це єдине, на що я маю право. І я хочу для вас цим правом скористатися. Та й для себе.
Леся слухає, не перебиваючи, нахмуривши брови, гостро, пильно вдивляючися в Гунявого. Коли він замовкає, вона тихо починає:
— Добре. Коли так, і я вам скажу щиро. Дійсно, я не знаю ваших вчинків із минулого життя, що, очевидячки, дають вам підставу так про себе казати. Так чесно і... мужньо. Не всі так уміють! Ну, добре. Але я знаю одне: хто може, хто вміє любити, кого б там не було, чи кохану, чи собаку, той не може бути поганим. І які б ви слова не казали, я вірю цій любові більше, ніж вашим словам. От і все. І знаєте що: давайте на сьогодні припинимо цю балачку. Нам треба їхати в тюрму. Що швидше ми це зробимо, то буде краще для всіх. Добре?
Лице Лесі горить, очі стали темносині, губи припухли, як у дітей із сну. Вся вона така яскраво-гарна, що Гунявий злякано відводить очі.
— Ідіть одягайтеся! їдьмо!
Він слухняно, покірно зараз же повертається виходити.
— Чекайте! Я забула ще одне. Я мушу ще дещо купити на Сен-Мішелі. Давайте так умовимося: я піду вперед, куплю, візьму авто й чекатиму вас у ньому. Чекатиму я вас на розі Сен-Мішеля та Вожірар. Знаєте це місце?
Гунявий на момент заплющує очі, пригадуючи.
— Так, знаю.
— Так от, там я чекатиму вас у авті.
— Добре.
— Ну, так ідіть.
Гунявий виходить. Вигляд у цього високого плечистого чоловіка, що ще недавно був такий брутальний, зовсім як у маленької дитини, насвареної матір'ю й прощеної. Здається, його тепер можна взяти за "руцю" й повести куди хочеш, — от таку магічну силу має папірець!
В передпокої пансіону чекає Свистун. Він зараз же кидається до Лесі, але вона весело відмахується від нього, як від жебраків-дітей на вулиці:
— Нема часу, нема часу! Нічого не знаю. Мені нічого не вдалося вияснити. Може, виїде, а, може, і ні. Та я дуже зайнята. Бувайте, бувайте!
І швиденько виходить, кинувши оком до сальону. Але двері зачинені й невідомо, чи пішли звідти Загайкевич і Соня.
Зараз же біля дому, на щастя, трапилося таксі. Леся бере його й наказує зупинитися на розі Сен-Мішеля та Вожірар. Гарне місце: поблизу нема зупинок автомобілів. Поки більшовицький детектив устигне знайти якесь таксі, вони вже будуть далеко. І в нього ніяких підозрінь не може виникнути.
Вилиці й досі горять, і Леся притуляє до них холоднувату й ніжну шкуру рукавичок. А в очах усе стоїть зворушливо-покірна, трохи згорблена від слухняносте широка спина.
Розуміється, він підходить не з того боку, з якого виглядає Леся, — завжди все робиться якось не так, як чекаєш і уявляєш, навіть у дрібницях.
— Швидше, швидше! Влізайте!
Шофер уже знає й зараз же пускає машину з найбільшою дозволеною швидкістю. Леся не встигає навіть подивитися, чи йшов хтось за Гунявим. Та однаково не зможе догнати!
Він утискується в самий куток авта, підгортає поли пальта, щоб навіть краєчком свого поганого пальта, крий Боже, не доторкнутися до неї, і сидить вирівняно, слухняно, мовчазно.
Але від швидкого гону, надто на поворотах, авто хитається, перехиляється то в один бік, то в другий, і притискує то Гунявого до Лесі, то Лесю до Гунявого.
І Леся почуває, як від кожного дотику до цього сильного плеча в ній сколихується гаряча, блаженна ніжність. І це плече, і голова, і груди цієї людини їй невимовно близькі, рідні, дорогі. Вона могла б без вагання, з гарячим хвилюванням, що від нього солодко німіють ноги, притулитися лицем до його грудей і милувати руками очі його, чоло, все лице, як щось здавна близьке й знайдене тепер.
Хвилинами її пронизує здивування: чого ради, що це таке тепер з нею? Адже ніколи, навіть ночами в ліжку, в найяскравіших мріях, вона не почувала його з такою гостротою й силою. Тепер уся коробка автомобіля немов насичена якоюсь дивною енергією ніжности та жаги. Від неї аж душно, хоч обидва віконечка спущені й вогкувате повітря хмарного дня холодними подувами лиже лице то з одного боку, то з другого.