— Коли матір ховали, все село ридало. Тут революція, "бий панів і попів!", а за попадею ридає вся околиця. їй би імператрицею бути, а не попадею. Або ігуменею мана-стиря. Страшенно, знаєте, добра була. Але й сувора та справедлива така, що її боялося все начальство в окрузі.
Сонце з головою пірнає в білі перини хмар. Од цього вітер сердито нагинає вітрила корабликів аж до самої води й зриває капелюшок з якоїсь дами. Але Свистун уже нічого не помічає. Ґримаска його потроху розтає на лиці, як льодок на шибці. Оченята знову потепліли, заблискали дитячими, лукавими іскорками. Що за чудесне дитинство було в нього! А що він з братами виробляв у селі й у себе вдома! Наприклад, одного разу...
Леся слухає із щирим зацікавленням, забувши про свою власну провокацію. Те ж саме вона виробляла із своїми братами! І горобців дерла по клунях, і яйця крала в матері та міняла в крамничці на цукерки та стьожки, хоч це було й не на селі, а в Полтаві. Та хіба Полтава — це не велике, чудове село?
Коли Фінкель, напружено встромляючи в кожну жінку свої пташині короткозорі очі й дрібно перебираючи ногами, натикається на Лесю й Свистуна, він од здивування тільки мовчки здіймає перед Лесею капелюха: обоє з таким захопленням, з таким дзвінким сміхом про щось балакають, немов несподівано зустрілися двоє старих-старих друзів. Леся навіть злегка ніяковіє.
І чи від ніяковости, чи від чого іншого, весело хапає Фінкеля за рукав і тягне сісти на сусідній стілець.
— Який чудовий день! Правда, Науме Абрамовичу? Зажмурте очі до сонця, побачите "золоті віники". Ви любили в дитинстві бачити "золоті віники"?
Наум Абрамович, коротко й підозріло поглядаючи на схвильованого всіма прищами Свистуна, сідає поруч.
— Що таке "золоті віники", я цього не знаю. Але що я в дитинстві не любив ні почувати, ні навіть бачити березових віників, то про це я вам можу сказати з певністю.
Леся дзвінко, по-дитячому сміється й зиркає на Свистуна. А Свистун так само на неї. Фінкель же на обох, але здивовано й хмуро: що за інтимність така з цим шмаркачем? Маєте собі!
— Ольго Іванівно, я, властиво, хотів би з вами не про березові віники поговорити, а про наші справи.
Здається, яснішого натяку не можна зробити, і всякий середній нахаба в такому випадку зрозумів би й пішов би собі к лихій годині. Але шмаркатий Свистун сидить собі, розлігшися на стільці, і блаженно жмуриться з таким виглядом, неначе він оце зробив Лесі признання в коханні й вона прийняла це признання із захватом.
Леся охоче погоджується говорити про справи. Будь ласка, вона вся до послуг Наума Абрамовича. Тільки з однією умовою: ні в яке кафе не йти, а тут, на сонці.
Наум Абрамович сердито зиркає на Свистуна.
— З великою охотою, але мені хотілося б без свідків говорити про наші справи.
Ні, Свистун сидить собі далі, витягши ноженята в жовтих черевичках і ані телень. І раптом згадує:
— Ольго Іванівно! А на лідяках у вас спускалися?
Та аж сідає рівніше. Але, побачивши беззвучний веселий сміх фіолетових очей, незрозуміло зиркає на Фінкеля, що суворо розстібає свій важливий портфель, і знову питально дивиться на Лесю.
— Ми мусимо, пане Свистуне, трошки про мої справи побалакати...
— Ах, вибачте! Ах, будь ласка!
І Свистун з незвичною винуватою жвавістю схоплюється й швиденько прощається, міцно-міцно, підкреслено-міцно потиснувши Лесі руку.
А Наум Абрамович задоволено прикушує усміх: ага, сила дії його портфеля ще раз наочно виявилася: аж зм'як і зніяковів цей нахабний свистунець.
Та особливої справи, властиво, ніякої немає. Просто собі чергові взаємні інформації про чекіста. Чорт його зна, коли це все, нарешті, виясниться. Щось і паризька поліція мовчить, — не може, видно, знайти того Петренка. А, може, він поїхав собі до Америки чи до Австралії? Важко йому? Розміняв брилянти та й хоч аеропляном гони.
А Леся ще грає та іскриться шумовинням дитинства, як налитий келех доброго шампанського. Ніжність ще перекочується теплими хвилями в душі.
— Е, що там, Науме Абрамовичу! Якось воно буде. Як ваші справи?
— Мої справи? Ви спитайте краще, як мої болячки. Леся, одначе, лукаво підморгує.
— Еге, болячки! Не все ж і болячки! А та чудесна білява голівка, що я бачила позавчора в "Rotonde" з вами, теж болячка? Хто вона?
Наум Абрамович зразу, до наївности, помітно прояснюється. Хоч тут же з усієї сили намагається бути скромним, щоб цією скромністю дати зрозуміти, хто саме вона йому, та "білява голівка".
— А це, знаєте, одна собі моя знайома.
Леся, властиво, знає, хто ця "одна собі" знайома. Це та сама "вампірна Фенька", що оце знову присмокталася до Фінкеля, його "пасія", істинно його та всієї родини "болячка".
— Ну, знаєте, ця знайома так ніжно поглядала на вас та так пригорталася, що... гм!
Тут Наум Абрамович не може вже далі конспірувати.
— От, біда, знаєте, чи у Фастові чи в Парижі, нічого від людей не сховаєш!
— Та й важко сховати таку гарну голівку. Кожний мужчина повинен заздрити вам. Та й не всякому вдасться викликати в такої голівки такий усміх і такий погляд.
Леся, розуміється, знає, що всі заробітки Фінкеля йдуть на ці посмішки та погляди і що, коли б не служба Ніни в Крука, то вся родина просто голодувала б од цих посмішок гарної голівки. Знає, що всі знайомі жаліють родину, засуджують Фінкеля й сміються з нього, бо "вампірна Фенька" терпить його тільки за гроші й коверзує ним, як рабом. Але сьогодні Леся знає ще якусь іншу, глибшу правду, правду цього сонця, ніжности, нічних думок. Хто знає, хто може знати, як там у дійсності у Фінкеля? А може та Фенька для цієї немолодої людини є тією пружиною, що тримає всю машину в русі та діяльності? А може та Феня його, дійсно, любить? А як і не любить, то "хіба найважливіше, що тебе люблять"? Коли в нього через оту Феньку є щось, що отак освітлює його, то хіба це вже не є велика цінність?
От, наприклад, яка славна, зворушена теплість та мрійність стоять на цьому стомленому циганському обличчі.
— Ех, знаєте, дорогусенька, коли б нам тільки ця справа вдалася! Ах, коли б, коли б! Уся надія на неї, усе життя. Не в золоті, не в мільйонах річ. Будь вони тричі прокляті взагалі! Що я — буржуй якийсь? Я — чесний пролетарій. Але мені якраз тепер потрібні великі гроші. До зарізу потрібні! А якому ідіотові не потрібні, спитаєте? Так я вам скажу, якому: такому, як ви!