— Я вам кажу, щоб прозондувати, чи хтось із нас не перехопив його думки. А коли побачив, що нема, він нас заспокоїв і тепер собі робитиме те, що йому вигідніше.
Фінкель роздумливо і з сумнівол покручує головою: щось воно занадто заплутане виходить, це пояснення. Розуміється, ця несподівана зміна настрою, це його пояснення — досить підозрілі, але щоб отаке, це вже занадто.
— Ну, в кожному разі, Науме Абрамовичу, я пропоную от що: коли ми здобудемо документи, не давати їх у руки Крукові. Хай спробує без документів зрадити, якщо він, дійсно, має такі наміри. Чорта з два!
Наум Абрамович заклопотано згоджується й зідхає: ох, трудно-трудно чоловікові заробляти собі шматок хліба та ще з маслом!
* * *
В сальоні тихо, затишно, немає галасу, не деренчать люстра від тупоту заатлантичних ніг. У "тропічному" куточку за поруділими косами старенької пальми, на вузлуватій, подагричній канапі влаштувалися пані Антонюк, білорус Загайкевич та італієць з гітарою.
Недалечко від них пані Кузнецова грає в шахи із шведом (другий швед пильно слідкує за грою).
На своєму звичайному місці в куточку під лямпою енергійно щось вишиває пані Сарро. Вона може це робити й у своїй кімнаті, але щовечора сходить до сальону, навіть тоді, як заатлантики бушують у чарлстоні. Не дивлячися ні на кого, нічого, здається, не чуючи, вона все щось вишиває.
Італієць, перебираючи стиха струни, розповідає про свою мандрівку по Африці. Французька вимова його чудна, солодка й занадто багато в ній "з" та "е". Пані Антонюк, одначе, слухає його з захопленням, відбиваючи на своєму лиці кожний наголос і кожну зміну ситуації. І очі часом мружаться в таку пухнасту, сміхотливу щілину, що Загай-кевичеві стає заздрісно. Взагалі, італієць — несерйозний суперник, — з його чорними, покришеними зубами, раз-у-раз мокрими губами й солодкістю у занадто гарних "південних" очах. А все ж таки досадно, що сидить отут і не дає як слід спочити в ясності та чистоті цих пухнастих очей.
Та проте чогось Ольга Іванівна все зиркає та зиркає на вхідні двері. Жде когось? Але, здається, нема кого ждати. Не Свистуна ж чи Кавуненка, що й на вечері сьогодні не були. Чи, може, того свого Фінкеля? Чи просто так собі?
Загайкевичеві сьогодні чогось журно й тужно. Властиво, йому слід було б виїхати з цього пансіону. Соня й сама доглянула б за Гунявим. А то ці настрої від присутности Ольги Іванівни зовсім не личать йому. Та й самі ці настрої, очевидячки, тільки через те, що він живе в цьому пансіоні, вони — просто відживлені мертвяки тих часів. Переїде звідси й усе зникне. А мертвяків ніколи не треба оживляти, навіть на часинку, бо вони тільки безладно, жалюгідними непотребами товчуться в сучасному, а людина спотикається об них.
Загайкевич тихо підводиться й переходить до шахістів. Але йому зараз же стає так порожньо та нудно й так виразно стає чути, що він себе відірвав від чогось теплого, рідного й любого, що він похиляє голову й стоїть так довго в глибокій задумі за стільцем Соні. Чим же йому, властиво, така люба та рідна та жінка? Красою? Та хіба він не мав чи не може мати скільки-хоч кращих за неї? В чому ж тут принада ця, що аж болем стоїть у грудях? В чому може бути рідність із цією буржуазною інтелігенткою, чужою до всього його життя? Мертвяки! Вони тягнуть до тієї "чистоти", до наївної віри в "честь", "кохання", що аж світяться з фіолетових очей цієї невинної буржуа-зочки.
Загайкевич з усміхом підводить голову, знову підходить до свого місця й сідає по другий бік Лесі. Ольга Іванівна тепло й привітно киває йому головою. Задоволена, що повернувся? Ні, її все ж таки гріх називати буржуазочкою. Вона — один із тих мертвяків, дорогих та любих, що колись жили в тому самому пансіоні й наївно малювали собі соціялізм "за образом і подобієм своїм". Вона ж зве себе СОЦІАЛІСТКОЮ, чого ж більше вимагати? І хто знає, що для соціялізму має більше ваги: наївність "чистоти" чи тверезість реальности?
Раптом двері до сальону розчиняються і вбігає Свистун. Швидко та щільно зачинивши за собою двері, він навшпиньках вибігає на середину кімнати й підносить обидві коротенькі ручки догори. Жовта щіточка волосся прим'ялася збоку від капелюха, прищики страшенно червоні й горять, аж блискають, як зорі, а тоненькі губки чогось спухлі.
— Увага! Ради Бога! Я вам наготовив чудовий номер на сьогодні!
Його криваві прищики, підведені догори ручки, вся гостренька пичка, — все в такому загадковому піднятті, що всі затихають, замовкають і чекають.
Свистун похапцем озирається на двері й свистливим шепотом кидає то до одної групи то до другої:
— Зараз тут буде пан Кавуненко! Не звертайте на нього ніякої особливої уваги. Чуєте: ніякої особливої уваги! Ні про що не питайте, тільки подавайте репліки та хваліть.
Пані Кузнецова кидає уважний погляд на дошку з шахами і зараз же знову наводить очі на маленького схвильованого чоловічка.
— Але в чому ж річ? Ви скажіть, щоб ми могли орієнтуватися.
Свистун увесь пригинається і таємниче-радісно шипить:
— Пан Кавуненко — п'яний! Розумієте? Надзвичайно п'яний. Сам випив цілу пляшку коньяку й масу ще всякої всячини!
— О!
— Ні, ні, ви не бійтесь, не бійтесь! Я вам ручусь. Можете вже покластися на мене. Він — тихий та лагідний і ніяких бешкетів. Абсолютно. Тут уже я Гарантую. Але він — як сновида. Розумієте? І його не можна будити. Він — цілком інший. Побачите самі. Номер буде чудовий, я вам кажу! Тільки, ради Бога, ніякого дивування, все наче так і слід. Так, він зараз увійде! Він там роздягається.
Загайкевич бачить, що Ольга Іванівна чогось почервоніла всією шиєю і низом лиця, як деякі люди, що почувають тяжку образу або сором. Справді, вести мертво п'яну людину до сальону, це вже з боку цього фертика занадто безцеремонна річ. Та й сам він, очевидячки, п'яний.
— Може б, ви хотіли піти звідси, Ольго Іванівно? Ольга Іванівна живо, нашвидку обертається до нього.
— О, ні! Я хочу побути тут. Це — цікаво. В мене...
Але двері знову розчиняються, Свистун прикушує губу, моргає до всіх і з байдужим, недбалим виглядом, засунувши руки в кишені, схиляє голову на плече.
Входить пан Кавуненко. Насамперед, ніякого розгардіяшу в зовнішньому вигляді, — навіть проділ на волоссі той самий акуратний, борідка зачісана, одежа скрізь застебнута як слід. У ході ніякої непевности чи похитування. Навпаки, немов би більше певности, твердости в ногах і гнучкости та вільности в тілі. Навіть немов би якийсь плавкий ритм, ґрація в рухах. Він привітно, стримано-ґалянтно і все з тією самою, незвичною для нього легкістю та вільністю вклоняється всім. Тієї стисненої вирівняности, того ніби боком просування раз-у-раз попід стінами, нема й сліду.