Поклади золота

Сторінка 2 з 72

Винниченко Володимир

Наум Абрамович вибачливо й ніжно кладе руку на рукав Крукові.

— Скажу вам, Прокопе Панасовичу, по щирості: справ багато не маю. Є тільки одна. Але ця одна така, що сотня таких банків, як ваш, влізе в неї, як оцей франк у мою кишеню.

Для живости образу Наум Абрамович виймає з кишені жилета монету, показує її Крукові й кладе назад.

— Сотні! Розумієте? Так що: часто можна мати такі справи? Га?

— А ви, Науме Абрамовичу, не почали вже часом займатися писанням сценаріїв для кіна?

— Це таки сценарій для кіна! Це таки сценарій! Маєте рацію. Грандіозний сценарій! Всі європейські уряди моментально згодилися б грати в ньому, коли б тільки покликати їх. А, може, і гратимуть. Може. Треба тільки, щоб теПеиг-еп-всёпе був не круглий ідіот. Так я про себе такої думки ще не маю.

Крук без виразу, але швидко змазує поглядом по лиці Фінкеля.

— Не вірите, розуміється? Думаєте: коли не ідіот, то божевільний? Слава Богу, хто знає Фінкеля, той може сказати про нього, що собі хоче: і нахаба, і розпусник, і дурень. Але ніяка фантазія не насмілиться уявити, що Фінкель — фантаст і що колибудь він брався за нереальну справу. Прозаїк до останньої волосинки в носі. Реаліст непоправний і вузький.

Крук байдуже зиркає по каварні.

— Що ж за справа така?

Тут Фінкель в один момент змотує з очей, з уст, з усієї постаті вираз загадковости й виклику, — цю зброю можна відкласти, своє зробила. В лиці проступає серйозність і врочистість.

— Що за справа? Зараз скажу. Але наперед дозвольте поставити вам одне питання.

— Будь ласка.

До столика плавко, як на коліщатках, з тацею, повною чашок і склянок, підкочується ґарсон у білому фартусі й механічно нахиляється до Крука.

— Мосьє?

Крук коротко, не дивлячися на нього, кида:

— Чорної.

Ґарсон відкочується в дріботливий гамір голосів.

— Так от, Прокопе Панасовичу, дозвольте вас запитати: ви маєте змогу асигнувати сто тисяч франків на цю справу? Чекайте. Я знаю: коли справа варта того, то який розумний чоловік не візьметься за неї. Я питаю тому, що справа... дуже важлива й секретна. Коли не маєте змоги, то краще про неї нічого не казати. Скажу тільки одне: за ці сто тисяч ви можете мати сотні мільйонів. Не хочу ніякого перебільшення і через це не кажу мільярдів. Цілком скромно, реально і без сценаріїв.

По трохи припухлих повіках Крука просковзує усміх.

— Дійсно, скромність надзвичайна. Але, скажімо, вільні сто тисяч, може, знайдуться. Хоч часом їх трудніше знайти, ніж "реальні" сто мільйонів.

— Bon! Це — перше, що треба знати. Коли Крук каже, що, може, знайдуться, значить, вони знайдуться.

— Якщо треба буде.

— Розуміється. На що ж шукати, як не треба? Ну, так от, Прокопе Панасовичу, справа така...

Тут Фінкель з байдужісіньким виразом повертає голову праворуч, потім ліворуч і пильно оглядає сусідів. Потилиці, спини й обличчя — суто французькі, — ніякої небезпеки, що підслухають. Але, на всякий випадок, Наум Абрамович підсуває стілець ближче до столика й злегка перехиляється до Крука.

— Так от, справа така. В одному собі царстві, ну, скажімо, в Росії, в одному місті жив собі один учений. Ніяких назв, імен і тому подібного я, вибачте, казати не буду. І ви, як ділова людина, самі розумієте, через що. Коли в загальних рисах справа здасться вам, як то кажуть французи, practicable, можна буде й імена, назви й усі деталі.

Крук мовчки згідливо хитає головою.

— Так от, цей учений винайшов поклади золота в одній частині Росії, чи колишньої Росії, коли хочете. Там казилася революція, гуркотіло бомбардування, розстріли, божевілля, а чоловік сидів собі в своїй кімнаті, студіював, длубався, вираховував. І таки до длубався! Ви уявляєте собі такого фантаста? Ну, як людина не дурна, нікому, звичайно, ні слова, тільки найближчим своїм людям. Та всякий секрет це все одно, що вода в жмені: як щільно не стискуй долоні, а вона тобі просочиться. Якось просочився й секрет. А, головне, дійшов до більшовиків. Та хоч би вже до вищих, а то до комісарчиків-чекістів. Комісарчики, розуміється, зараз же зробили в ученого трус, з приводу, звичайно, немов би контрреволюції, забрали всі папери, забрали самого вченого, а з ним його жінку, двоє дітей, усю, значить, родину. Ученого, жінку й дітей на другу ж ніч розстріляли. А самі чекісти, — їх було двоє, заграбувавши ще гроші та брилянти в ЧеКа, втекли за кордон разом із паперами вченого. Сценарій, правда? Таки сценарій, я вам скажу. А скільки їх було в тому божевіллі! Ох! Ну, та це ще тільки початок. Чекісти ці чи посварилися, чи так їм чогось треба було, розділилися й мусіли, кожний окремо, тікати за кордон. Але для того, очевидно, щоб один без другого не міг використувати папери вченого, вони поділили їх між собою відповідним способом. Розумієте? І от тепер шукають один одного по закордону. Спитаєте: чого ж шукають? Хіба не змовилися заздалегідь? Тут я вам нічого не можу на це сказати. Може, довелося перемінити прізвища, може, не могли знайти один одного, може, один уникає, а другий ловить. Остання версія найправдоподібніша. Про одного точно відомо, що він шукає другого. Об'їздив уже всі держави, де можуть бути емігранти. Тепер їде сюди, до Парижу. Ви вже, розуміється, догадуєтеся, в чому справа?

Крук невиразно прижмурює одне око.

— Так... ніби догадуюся, але... Викладайте далі.

— Ну, догадатися розумній діловій людині не важко. Справа коротка: треба цього чекіста взяти в свої руки, а з ним усі папери й поклади золота. От і все. І сценарій, і найбільша реальність.

Крук, одначе, чогось тісно стулює негритянські губи свої й утягає їх у рот. А очі дивляться в стіл.

— Гм. У кожному разі реальність така, що вимагає багато й багато реальних даних. Маєте ви їх?

І Крук змахує просто в лице Наумові Абрамовичу двома гарними баньками з пукатими, як два зернятка кави, чоловічками.

Фінкель вибачливо й скеляно певно посміхається.

— Звичайно, маю.

— Добре. Насамперед: звідки відомо й чим то доказується, що такий учений дійсно існував. Далі: що він, дійсно, знайшов золоті поклади. Далі: що чекісти, дійсно, забрали папери про поклади. Що цей чекіст є саме той, що вбив і забрав папери, що вони тепер у нього. І так далі, і так далі. І, нарешті, чого ви з цією справою звертаєтеся до мене, коли такі певні в ній?